Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

Зігрівшися, Сергій знову плюхнувся в річку. Женько лежав, підперши голову рукою, усміхався, мовчав і, як видно, був дуже задоволений, що йому не треба лізти у воду.

Перемовляючись із Сергієм, подаючи йому всілякі поради, я не відразу помітив, що Віті щось не чути. Я оглянувся на нього.

Вітя сидів сумний, притихлий і покусував криса свого величезного бриля.

Я здогадався, про що він думає. Про те, що тепер він сам один з усього нашого туристичного гуртка не вміє плавати, і, можливо, про те, що, коли б у нього був такий друг, як Женько, то він би вже плавав.

Я моргнув Женькові й сказав:

— Вікторе, а тобі Женя казав про перевірку?

— Про яку ще перевірку? — спитав він знехотя.

— Ну, про те, що Трохим Іванович збирається перед походом усіх по плаванню перевірити.

— Брешеш!

— Не віриш? Спитай Женька.

— Авжеж, — обізвався той. — Двадцять восьмого, о дванадцятій нуль-нуль, буде перевірка! Я вчора Трохима Івановича зустрів, і він мені сказав.

Вітя позирнув на мене, на Євгена, помовчав…

— Женько! Допоможеш, га? А то меріє Володька пробував учити, та якось нічого не вийшло.

Женя не відразу відповів. Він поколупав пальцем у піску, витяг звідти половину черепашки, оглянув її, відкинув і, зітхнувши, повільно підвівся.

— Давай! Іди, — сказав він стомленим голосом. — Ти, головне, не хвилюйся. Дихай спокійно й підгрібай під себе.

Вітя навчився швидше від Сергія: він поплив наступного дня.

«КРОКОДИЛЯТКО»
(Із щоденника Семенка Ложечкіна)

15 лютого.

Цей вечір я проводжу дома. Вперше за півроку я не пішов до Кирила, щоб готувати разом уроки. І більше ніколи до нього не піду. Досить! Я зрозумів, що це за людина.

Усе, що трапилося сьогодні, таке важливе, що треба записати якнайдокладніше.

Коли закінчились уроки, я вийшов з класу одним з останніх. У коридорі коїлося щось дивовижне.

Великий гурт хлопчаків зібрався поряд з дверима нашого класу. Хлоп'ята витягали шиї, ставали навшпиньки, тиснули один на одного. Тільки й чути було:

— Не налягайте!

— Що тут, га? Хлопці, що тут таке, га?

— Стривайте! Задушили зовсім!

Сяк-так я протиснувся і побачив на стіні аркуш паперу. У верхньому лівому кутку його було намальовано щось схоже на ящірку. Трохи праворуч різноколірними літерами було написано:

«КРОКОДИЛЯТКО»

Сатирична газета VI кл. «Б»

виходить через день, — І

Хоч як мене штовхали, я все-таки прочитав передову, озаглавлену «На вістря сатири!». Ось що там було написано:

«Наш клас вважають одним з найкращих класів у школі, але й серед нас є ледарі та порушники дисципліни, які перешкоджають класу йти до дальших успіхів.

У нас уже є загонова стінгазета, яка бореться за успішність і дисципліну, але кожен знає, яке значення має їдкий сатиричний сміх у боротьбі з недоліками.

Тому сьогодні виходить перший номер «Крокодилятка».

Воно нещадно й незважаючи на осіб висміюватиме тих, хто тягне клас назад. Гострою зброєю сатири воно боротиметься з негативними явищами в нашому класі.

Пишіть усі до «Крокодилятка»!»

Газетка була маленька. «На вістря сатири» потрапило поки що тільки троє хлоп'ят.

«Доктор історичних наук Мишко Огурцов закінчив роботу над новим підручником з історії середніх віків, — повідомлялося в одному дописі. — Наводимо уривок з цього підручника:

«Хрестоносцям пощастило завоювати Сірію в 1781 році, але тут у них з'явився небезпечний супротивник — турецький султан Барбаросса. В таборі хрестоносців розпочалися чвари: англійський король Карл Сміливий посварився з Річардом Левове Серце і французьким королем Саладіном».

Далі йшли два малюнки: на одному було зображено богатиря, який б'ється з десятком ворогів, а на другому — хулігана, який цупить за патли переляканого малюка.

«Таким Михайло Артамонов уявляє себе, коли чіпляється до слабких дітей», — повідомляв підпис під першим малюнком.

«Такий вигляд він має насправді», — було підписано під другим.

Останній малюнок зображав хлопчика, який величезним ножем вирізує на парті свої ініціали. Тут же були вірші.

Він ім'я своє «Іван Прибилов» В школі ввіковічив. Багато парт, дверей, столів Для цього понівечив.

У правому нижньому кутку газети я побачив підписи:

Редколегія:

К. Замятін (відп. редактор).

В. Пеліканов (художник).

Тепер я зрозумів, чому в Кирила Замятіна останнім часом був такий таємничий вигляд. Тепер я збагнув, про що він шептався на перервах з Валерком Пелікановим та з вожатим Ігорем.

Я навіть не образився на Кирка за те, що він приховав від мене свій намір випускати стінгазету. Я ж бо знаю, як він любить створювати всілякі несподівані ефекти!

Діти голосно хвалили нову газету. Я був дуже радий за Кирила і побіг розшукувати членів редколегії, щоб привітати їх з успіхом.

Я знайшов їх у піонерській кімнаті. Художник Валерко відскочив од дверей, коли я