Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

— Качати редакторів!

Я аж зубами заскреготів, дивлячись, як художник та редактор злітають мало не до самої стелі. А тут ще Мишко Артамонов підійшов до мене і, похмуро посміхаючись, сказав:

— Ловко твій дружок на тобі шану заробляє!

— Він такий самий друг, як ти папа римський! — відрубав я.

Мишко помовчав і процідив крізь зуби:

— Хай тепер вийде на вулицю! Я йому покажу сороку та рибу!

Досить! Із завтрашнього дня не скажу ані слова під час уроків.

18 лютого.

Настрій паскудний.

На російській і на фізиці одержав зауваження за балаканину. Одержав також двійку з алгебри: не знав формул скороченого множення.

Сергійко Бодров теж одержав двійку. Це у нього вже третя. Перші дві — з російської та хімії. Він тільки й робить, що грає у дворі в хокей.

Іванко Прибилов запропонував мені поміняти загальний зошит на його складаний ніж. Поміняв.

19 лютого.

Тепер я остаточно збагнув, яка свиня отой Замятін. Він не вигадав нічого розумнішого, як знову протягти мене, на цей раз за алгебру!

Артамонов теж потрапив у «Крокодилятко». Він здібний, але вчиться якось чудно: одержить п'ятірку з російської — заробить двійку з геометрії; підтягнеться з геометрії — схопить двійку з біології.

Третім постраждав Кузя Тараскін: ходить немитий і нечесаний.

Нам тепер прямо хоч до школи не приходь! Тільки й чуємо:

— Як поживає сорока?

— Богатирю, багато ворогів зборов?

А Замятін з Валерком стали справжніми знаменитостями. Варто їм показатися в роздягальні, на сходах, у коридорі — звідусіль лунають вигуки:

— Привіт редакторам «Крокодилятка»!

— Драстуйте, майстри сатири! Коли наступний номер вийде?

Артамонов мріє, як би впіймати редактора на вулиці, але це йому не щастить: Кирило з Валерком живуть в одному провулку і завжди ходять укупі. Шкода!

20 лютого.

Нічого цікавого.

Одержав зауваження за базікання від «англійки»: засперечався з Серпиком Бодровим, який сидить поперед мене. Надто вже він вихваляється своїм хокеєм!

Огурцов одержав четвірку з історії, і його тепер не величають «доктором історичних наук».

21 лютого.

Знову «Крокодилятко», і знову там я, Бодров і Артамонов. Ми з Бодровим — за базікання, а Мишко — за геометрію.

Я хоч і не розмовляю з Кирилом, але сьогодні підійшов до нього і сказав:

— Послухай, у тебе совість, зрештою, є? Що ти все на одних і тих самих виїжджаєш?

— А що мені робити, коли іншого матеріалу немає? — відповів редактор. — І, по-друге, сатирична газета видається для викорінення недоліків. Якщо який-небудь недолік не викорінюється, значить, треба бити в одну точку. Газета має бути дієвою. Розумієш?

Але ми цієї справи так не полишили. Ми з Бодровим та Артамоновим пішли до вожатого Ігоря і сказали йому, що це неподобство. Більше як половина дітей зовсім не потрапила в «Крокодилятко», інші хоч і потрапляли, але дуже рідко, а ми троє наче приклеєні до цієї газети. Ігор відповів дуже коротко:

— Дописи справедливі? Справедливі. Самі винуваті, що з вас сміються.

22 лютого.

Ось що сталося на уроці фізики.

Іван Денисович походжав перед класною дошкою, пояснюючи нам принцип дії гідравлічного преса. Раптом він зупинився і пильно подивився з-під окулярів на Кирка з Валерком. Подивився на них і я. Художник малював карикатуру, а редактор, суплячи брови, гриз кінчик ручки: перед ним лежав аркуш із зошита з недописаними віршами.

Учитель підійшов до стола:

— Отже, повторюю: якщо на великому поршні ми маємо програш у відстані, то зате в стільки ж раз виграємо… Пеліканов, у чому ми виграємо?

Валерко схопився і почервонів наче рак.

— Отже, у чому ми виграємо? — повторив Іван Денисович.

— У воді! — бовкнув художник. Усі, звичайно, зареготали.

— Сідайте, Пеліканові.. У чому ж ми виграємо, Замятін?

— В об'ємі? — промимрив Кирко.

— Сідайте, Замятін!.. Виграємо в силі, — сказав учитель, записавши щось у журнал.

Після уроків Артамонов, Бодров і я постукали в двері піонерської кімнати. Усі ми були в дуже веселому настрої, підштовхували один одного ліктями і переморгувалися між собою.

Кирило відчинив нам і переглянувся з художником, який стояв посеред кімнати, тримаючи в одній руці склянку з водою, а в другій — пензлик. Я запитав дуже ввічливим тоном:

— Пробачте, ми не заважатимемо?

— Заходьте, — сказав редактор.

Ми всі троє увійшли до кімнати.

— Тут у нас один дописик, — знову дуже ввічливо сказав я і подав редакторові аркуш.

Той узяв допис, підійшов до Валерія, і вони разом почали читати. Ми стояли тихо-тихо. Тільки Мишко один раз пирхнув у кулак.

Редактор згорнув дописа й спокійно поклав його в кишеню.

— Що ж, ми це передбачали, — сказав він.

— Дуже приємно, що передбачали, — відповів я. — Тепер дозвольте дізнатися: наш допис піде?

Кирило подивився мені у вічі й відрубав:

— Не піде.

— Ловко! — сказав Артамонов. — Це чому ж?

— Недотепно. У нас на цю тему кращий матеріал. Хоч це й редакційна таємниця, але, якщо бажаєте, можете подивитися.

Ми підійшли до стола, на якому лежала незакінчена газета.

Там було зображене крокодилятко, яке тримає за коміри двох хлопчаків: одного — круглого, наче куля, другого — довготелесого, з оранжевим чубом. І написано було так:

«Крокодилятко. Що ви робили ці дні, такі-сякі?

Замятін і Пеліканов.