Франсуа Шарль Моріак - Гадючник. Дорога в нікуди

треба… я нічого не візьму за вашого життя… Мені це неприємно… Я не хочу оббирати вас… І не наполягайте: мені важко слухати.

Він сперся на шафу, підтримуючи лікоть однієї руки другою рукою, і кусав нігті. Я пильно дивився на нього; а моїх очей боялися в суді обвинувачені; коли я обороняв позивача, то не спускав з ока своєї жертви на лаві підсудних, аж поки, бувало, вона не падала знеможена на руки жандармів.

Власне, я був вдячний йому, я дихав тепер на повні груди: який це був би жах — віддати останні свої дні такому нікчемнику! Я не відчував ненависті до нього. Я поклав собі відкинути його, не завдавши йому шкоди. Я не міг утриматися, щоб не побавитися ще трошки:

— Який же ви добрий, Робере! Зворушливо, що ви захотіли почекати моєї смерті. Але я не приймаю такої жертви. В понеділок ви матимете все обіцяне, а наприкінці тижня я переведу на ваше ім'я більшу частину мого маєтку… — Він замахав руками, а я сухо додав:

— То як, ви берете чи ні?

Боячись глянути мені в очі, він попрохав кілька днів на роздуми. Хотів вигадати час, щоб написати в Бордо й дістати вказівки. Бовдур нещасний!

— Ви мене дивуєте, Робере! Таки дивуєте! Дивно якось поводитеся!

Я думав, що пом'якшив вираз своїх очей, хоч їх неможливо пом'якшити, — погляд у мене твердіший, ніж я сам. Робер пробурмотів безбарвним голосом:

— Чому ви так на мене дивитеся?

Я перепитав, несамохіть перекривлюючи його:

— Чому я так на тебе дивлюся? А чому ти не можеш витримати мого погляду?

Люди, розбещені любов'ю, якось мимоволі, несвідомо знаходять ті слова й жести, що привертають усі серця. А я так звик будити ненависть і страх, що в мене й очі, і брови, і голос, і сміх покірно стають помічниками цього страшного хисту, іноді навіть незважаючи на мою волю. Так було й зараз; я хотів, щоб мій погляд відбивав поблажливість, а нещасний хлопець крутився з жаху. Я засміявся, а мій сміх видався йому лиховісним. І нарешті— так добивають зацькованого звіра — я спитав:

— Скільки тобі запропонували вони?

Отже, я почав йому «тикати», і в цьому була, хотів я чи не хотів, зневага, а не доброзичливий насміх. Він пролепетав:

— Хто запропонував? — І звів на мене очі, сповнені майже побожного жаху.

— Та ті двоє добродіїв, — мовив я, — один товстий, другий худий. Так, так, худий і товстий!

Meнi вже не терпілося дограти цю забавку. Гидко стало затягувати її (але ж не зважишся якось одразу розчавити підбором стоногу).

— Та візьміть себе в руки, — сказав я нарешті,— я вам прощаю.

— Я не винен, я не хотів… це…

Я затулив йому рота рукою. Нестерпно було чути, що він звалить усе на матір.

— Цить! Не треба нікого називати… ну скажіть… скажіть… скільки вони вам запропонували? Мільйон? П'ятсот тисяч? Менше? Не може бути! Триста тисяч? Двісті?

Він хитав головою, вигляд мав жалюгідний.

— Ні. Обіцяли ренту, — сказав він тихо, — вона нас і спокусила, так надійніше: дванадцять тисяч франків на рік.

— Від сьогоднішнього дня?

— Ні, коли матимуть спадщину… Вони ж бо не могли передбачити, що ви одразу захочете все покласти на моє ім'я… А тепер уже пізно?.. Авжеж, вони могли б притягти нас до суду… Хіба що приховати від них… Ох, який же я дурень! Оце мені й кара…

Він так потворно ридав, сидячи край ліжка, одна рука його звисла — здоровенна, налита кров'ю.

— Я все-таки ваш син, — скиглив він. — Не кидайте мене.

І незграбним рухом він спробував обняти мене за шию. Я лагідно випручався. Далі підійшов до вікна і, не обертаючись, промовив:

— Починаючи від першого серпня, ви щомісяця будете отримувати півтори тисячі франків. Я негайно дам розпорядження, щоб цю ренту виплачували вам довічно. На випадок чого ренту буде переведено на ім'я вашої матері. Моя родина, природно, не повинна знати, що я пронюхав про змову в церкві Сен-Жермен-де-Пре. — Тут Робер підхопився. — Гадаю, зайве попереджати, що досить вам щось бовкнути — і ви все втратите. Зате ви триматимете мене в курсі всіх каверз проти мене.

Тепер він знав, як важко щось приховати від мене і чого коштувала б йому нова зрада. Я дав йому зрозуміти, що я не бажаю більше бачити ні його самого, ні його матір. Писатиме він до запитання, на те саме поштове відділення.

— Коли виїздять із Парижа ваші спільники?

Робер запевнив мене, що вони вже поїхали вчора, вечірнім поїздом. Я перепинив усі його вияви безмірної подяки та обітниці. Безперечно, він був приголомшений: фантастичне божество, чиї наміри не відомі, до того ж божество, яке він зрадив, підносило його попід небеса, кидало в провалля, знову підхоплювало… Він заплющив очі, він усьому скорився… Вигнувши хребтину, прищуливши вуха, він поповза волік маслак, який я йому кинув.

Нараз він похопився і спитав, як і через кого він братиме ренту.

— Ви її матимете, — сухо мовив я. — Я свого слова завжди дотримую. Решта вас не обходить.

Поклавши руку на клямку, він ще вагався:

— Добре б через якусь страхову компанію… страховий поліс чи довічну ренту… щось таке… через солідну страхову компанію… Мені було б спокійніше, я б менше крові псував.

Я розчахнув прочинені двері й випхнув його в коридор.