Збігнєв Херберт - Варвар у саду

кампанії полягала у тому, що Транкавель не відступив туди, де гірські пасма і союзники були б запорукою тривалої оборони, а пішов на захід, просто у пащу ворогові. Не дивно, що невдовзі його замкнули у Монреалі. Проте він захищається там настільки вдало, що отримує почесні умови капітуляції (дозвіл відступити з військом та обозом до Араґону). Французи починають відвойовувати втрачені фортеці, при чому вдаються не до стінобитних машин, а радше до переговорів, хоча й тут не бракує жорстокості й насильства.

Поведінка Раймунда VII не цілком зрозуміла. Адже відомо, що він сприяв Транкавелеві, а водночас обіцяв Людовікові IX зруйнувати столицю катарів Монсеґюр. Приєднання графа Тулузи до боротьби проти французів могло б змінити хід подій, але він приречено стежив за поразкою свого союзника, як батько його колись апатично асистував поразці Раймунда-Роже. Історія — навчителька життя? Якщо хто коли напише психоаналіз історичних постатей, варто було б присвятити цим персонажам окремий розділ.

Наче відчуваючи, що змарнував чудову нагоду, граф Тулузи кидається у вир спритних і широко закроєних політичних комбінацій, за допомогою яких можна було б створити цілком потужну антифранцузьку коаліцію у складі королів Кастилії, Наварри, Араґону, ба навіть Генріха III. Упевнений у міцності альянсу, Раймунд VII розриває договір у Мо. Події пришвидшує різня в Авіньйоні.

Ми вже згадували, що Раймунд VII добився у папи Григорія IX припинення інквізиторської діяльності братів проповідників. Однак у квітні 1241 року римський єпископ помирає, і домініканці відновлюють свою діяльність. У грудні того ж року вже в Лавурі спалахує велике вогнище з схизматиків.

У травні 1242 року до невеликого містечка Авіньйон, розташованого у центрі провінції Лораґе, з’їжджаються інквізитори. Товариство складалася з одинадцяти членів трибуналу (поміж ними й колишній трубадур Раймун де Костіран, канонік кафедрального собору св. Стефана в Тулузі), нотарів і возних. Вони оселяються у замку каштеляна Рамона д’Альфаро. Ніхто з інквізиторів не сподівався, що попри гарний прийом, вони опинилися властиво у пастці. Важко відчувати велику симпатію до установи, званої інквізицією, але це не зменшує поваги до хоробрості людей, які безборонними з’явились у самому гнізді єресі, в момент фактичної війни.

Рамон д’Альфаро повідомляє залогу Монсеґюра, і невдовзі шістдесят озброєних чоловіків вирушають до Авіньйона. Повстанці затримуються біля брами міста, пізніше біля лепрозорію, де посланець каштеляна вручає їм дванадцять сокир. Далі похмурий похід вирушає під стіни будинку, де сплять інквізитори. Веде їх сам Рамон д’Альфаро. Коли під ударами сокир падають двері, сім розбуджених монахів навколішки починають співати Salve Regina[68]. Різанина люта й жорстока. Джерела кажуть, що череп одного з інквізиторів, Ґійома Арно, вбивця вживав за чашу для вина.

Тимчасові перемоги графа Тулузи закінчуються, коли в похід вирушає французька армія, яка надзвичайно швидко долає всіх союзників Раймунда, в тому числі й Генріха III, котрий після поразки під Тайбурґом відступає до Бордо.

Покинутий васалами й союзниками, граф Тулузи залишається сам і не має іншого вибору, як знову скоритися Церкві та королю Франції. У січні 1243 року у Лорі було підписано прикінцеву угоду. Через шість років Раймунд VII помирає, не залишивши нащадка чоловічої статі. Його дочка виходить, згідно з угодою, заміж за Альфонса де Пуатьє, брата Людовіка IX. Таким чином Ланґедок назавжди потрапляє під владу французької корони.

Погляди переможців звертаються тепер на Південь, до двох іще не здобутих замків, останніх фортець альбігойців.

Монсеґюр — святе місто катарів (сьогодні це тільки назва пустоші) — розташований у центрі дикого гірського краєвиду. Гора з руїнами виглядає нині як мурашник термітів. З південного боку майже прямовисно спадає в долину суцільна скеля. Розташування Монсеґюра загадкове, бо замок не панує ні над чим, і не перегороджує жодного шляху, наче будівничим ішлося про інші мотиви, ніж суто практичні. Сам кшталт руїн нагадує радше продовгуватий саркофаг, аніж фортецю. Здивування росте, коли звивистою стежкою доходимо до решток будівлі. Мури голі й позбавлені стратегічних елементів — бійниць, заборол і веж. До того ж, ця таємнича конструкція не займає всієї поверхні вершини. Проте найбільше дивують дві широкі брами, не захищені жодними фортифікаційними улаштуваннями, що зовсім не трапляється у середньовічній оборонній архітектурі.

До всіх цих загадок додається спостереження, що план Монсеґюра абсолютно винятковий. Дослідження символіки мистецтва не обмежуються сьогодні вивченням капітелей, тимпанів та інших орнаментальних деталей, завдяки чому п’ятикутник голих мурів може розповісти про прихований сенс. Метафізика архітектури виражається також у модулі, пропорції споруд, укладі вікон, орієнтації будівлі та навіть у ґатунку матеріалів і розчину. Замок у Монсеґюрі, завдяки планові та наземній проекції, дозволяє з високою точністю окреслити позицію сходу сонця у різні пори року. На цьому ґрунтується смілива гіпотеза, що Монсеґюр був не оборонним центром, а святинею катарів, можливо відлунням маніхейського культу.

Повернемося до фактів. Отож, травень 1243 року. Южі де Аркі, новий королівський сенешаль Каркасона, та його десятитисячне військо розбивають намети навколо Монсеґюра, оголошеного «синагогою сатани». За дерев’яною засікою та муром ховаються багато дяків, відомих альбігойців і «досконалих» із Бертраном Марті на чолі. Залога замку складається з п’ятнадцяти лицарів і ста сержантів. Не більше ста п’ятдесяти осіб мають зброю. Французьке військо оточує Монсеґюр півколом, лише південна частина гори вільна від облоги (це та майже прямовисна скеля, що спадає у провалля, в якому захисники можуть побачити символ своєї долі).

Почавши облогу у травні, французи міркували, що сонце влітку висушить цистерни. Через шість місяців, коли ситуація не змінилася, на допомогу неба вже не сподіваються. Запаси харчів у фортеці достатні, а контакти з зовнішнім світом постійно підтримують завдяки досвідченим провідникам, які вночі спускаються линвою по прямовисній скелі. Значна різниця рівнів не дозволила французам вдатися до облогових машин, і все свідчило про те, що гніздо катарів можна взяти не приступом, а лише підступом.

Оборонці та мешканці Монсеґюра не могли, мабуть, сподіватися, що одного дня могутнє французьке військо згорне намети й відступить. Отож, близько пів тисячі осіб, замкнутих у фортеці, яких спільна доля об’єднала в одну велику родину, готуються до смерті.

Французам вдається підкупити баскських добровольців, досвідчених горян, які після важкої боротьби змогли закріпитися на вузькій платформі на віддалі вісімдесяти метрів від