Пол Стюарт - Вокс

Тонкі гоблінові губи розтяглися в жорстокій осмішці.

— Ні, ватагу, — відповів він, пробуючи пальцем серпа. — Останнє, що він устиг сказати, було ваше ім’я.

Ватаг Титуґґ відкинув голову назад і вибухнув гомеричним реготом.

— Чудово! Знаменито! — проревів він. — Вокса Верлікса більше немає, а тепер я знищу й бібліотекарів. Раз і назавжди! Навіть Матері Шматуй-пазур з її блохастими сестрами-сорокухами не пощастило б промкнутися в Велику бібліотеку. Їй же-бо, я стану найвеличнішим правителем у всьому Світокраї. І не один бунтівник сконає з моїм ім’ям на вустах.

Уривки бесіди між Твердолобом і Титуґґом долинали до окремих гоблінів, а від них ширилися по всій залі. Сперте задушливе повітря дедалі насичувалося загальним збудженням та напруженим очікуванням.

— Смерть покидькам-книгогризам! — зіпонув хтось, і приміщенням струснула така туга хвиля невмовчного галасу, що задвигтіли сволоки під стелею. Оплески посилилися, гобліни заводили пісень, спершу тихо, а тоді все голосніше й голосніше… Бойовий шал наростав.

— Ти-туґґ! Ти-туґґ! Ти-туґґ! Ти-туґґ…

— Тихо! Тихо! — ревів Фенбрус Лодд, силкуючись перекричати гомін збуджених голосів, що сягав аж під стелю підземної бібліотеки. Він звів високо вгору важкий чорно-деревний молоток. — Я прошу тиші!

Попри пізню годину Бібліотека Великобуряної палати була повна-повнісінька, а присутні в ній — украй збуджені. Бібліотекарі були скрізь: вони юрмилися на Чорнодеревному мості, ризикуючи дати сторчака вниз, обліпили навісні містки над головою, набивалися в рухомі летючі аналої і товклися по хистких плотах на головному долішному водоканалі. Усі пильно стежили за давнім Світляковим мостом, де зібралися всі члени ради. Звівшись із фотелів з високими спинками, порозставлюваних широким півколом, вони щось галасливо обговорювали.

— Нізащо!

— Схизма!

— Блюзнірство!

Від першого скликання Відкритих зборів ради їхні учасники завше дебатували в напруженій атмосфері. Нині загальне збудження сягнуло свого вершка. Така пізня зустріч у бібліотеці і сама собою будила подив, але ще дужче здивувала присутніх доповідь, що пролунала на відкритих зборах бібліотекарів. Та що взагалі не лізло ні в які ворота і зчинило справжній переполох, то це щойно проголошена пропозиція Кулькапа Пентефраксіса, законного Найвищого Академіка.

— Покинути Велику бібліотеку? — репетував середнього віку бібліотекар, аж пінячися з люті. Його баки метлялися, ковпак із квадратовим верхом та китичками, що пишався на його довгастій гостроверхій голові, хилитався з боку на бік.

— Ганьба! Ганьба! — обурено галасував інший.

— Тільки через мій труп! — харчав старий бібліотекар-дослідник і так енергійно сварився кощавими кулаками членам Найвищої ради, що летючий аналой, де він сидів, дав дикий кант.

Торох! Торох! Торох! Торох!

Молоток Фенбруса Лодда торохкав, мов удари ядерних градин. Ошалілі бібліотекарі, ні на мить не змовкаючи, на чім світ стоїть шпетили своїх патронів. А ті лише з поважним виглядом відмовчувалися.

Серед присутніх були Алквікс Венвакс та інші старші професори, Варіс Лодд, капітан Бібліотекарських Лицарів, Професори Світлознавства і Темрявознавства, Ульбус Веспіус і Таллус Пенітакс. По самій середині півкола, навпроти фотелю з найвищою спинкою, стояв Кулькап Пентефраксіс, законний Найвищий Академік. Саме йому найбільше перепадало від розлючених бібліотекарів, зібраних тут.

Сам Академік горбився, виглядав непевно, і якось незвично було бачити його вразливість перед лицем такої неприхованої неприязні. Його брунатна мантія тріпотіла. Фен-брус Лодд, Великий Бібліотекар, стояв трохи осторонь біля верху високого чорнодеревного аналоя і відчував, як поступово втрачає владу над зборами. Він знову замахнувся важким чорнодеревним молотком — торох! торох! торох! — і несамовито, до хрипоти зриваючи голос, закричав:

— Тихо! Прошу всіх присутніх заспокоїтися! Я не потерплю цього гармидеру!

Гудючий гамір трохи вщух. Торох! Торох! Торох!

— Якщо зараз же тут не буде тихо, я всіх попрошу звільнити палату, — попередив він, блискаючи очима. — Тиші! Прошу тиші!

Стало ще тихіше.

— Законний Найвищий Академік попросив, щоб я зібрав вас отут — професорів, професорських помічників, бібліотекарів, учнів та молодших бібліотекарів, — аби ви стали свідками того, що ми, Найвища рада, обговорюватимемо сьогодні. Ніхто не залишиться байдужим до постанови, що ми тут ухвалимо. І поводитись тут, наче заколотники, вважаю неприпущенним.

У бібліотеці запала ще глибша тиша, лиш подеколи порушувана приглушеним буркотом. Потішено кивнувши головою, Фенбрус Лодд повернувся до Кулькапа.

— Даруйте, Найвищий Академіку, — перепросив він. — Прошу вас, продовжуйте.

Кулькап звів голову і побачив перед себе море неприязних облич. Він ступив крок уперед, ближче до краю, вишукуючи в натовпі старого бібліотекаря-горлодера.

— Ага, ось ти, Сурліксе, — промовив він, прикипівши поглядом до зморшкуватого чоловічка в летючому аналої. — Через твій труп, кажеш. — Його тихий голос було чутно в кожному закуті німотної зали. — Слухай, Сурліксе, слухай мене уважно… — Він знов обвів поглядом лави бібліотекарських достойників. — Якщо ми не покинемо Великої бібліотеки, то тільки через те, що її буде завалено трупами нас усіх. Бо я знаю з достотних джерел: наближається несамовита буря.

— Буря? Буря? — загомоніли між собою бібліотекарі. Торох! Торох! Торох!

— Ось чому так дошкуляє спека, ось чому так парко! — провадив Кулькап. — Насувається буря. Мені показували хмарні мапи. Буря вдарить опівночі, і станеться це за дві доби. Тож якщо до одинадцятої години ми не полишимо Великої бібліотеки, то потопимося всі до одного.

— Що за нісенітниці? — желіпнув рудий бібліотекар, неспроможен помовчати бодай мить. — Таж ми вже пережили не одну бурю!

— Так, саме для цього й призначені каналізаційні шлюзи! — зикнув знизу, маневруючи на воді, один із бокорашів

— Щодо мене, то я відмовляюся покинути святу бібліотеку! — галаснув сердитий голос. А десь ліворуч від Чорнодеревного мосту почали скандувати, і те скандування умент підхопила вся зала: — Будь-мо тут! Будь-мо тут! Будь-мо тут!..

— Це не звичайна буря, — прокричав Кулькап, перекриваючи дедалі дужчий гуд. — Це…

Торох! Торох! Торох!

— Тихо! — проревів Фенбрус Лодд. Кулькап набрав повні груди повітря.