Ада Самарка - Смак заборони

(природно — про те, як роблять вино в Греції).

Я знову підвелася й пішла в привітну пітьму.

І зупинилася тільки біля шостого корпусу, за Містком. Адоро… Адоро… Адоро… Мене начебто кликали, начебто вимагали… Я збожеволіла, але мені потрібно йти.

Хто може мене кликати? Звісно, він, мій замислений Гепард, що нудьгує на парковій лаві. Там, трохи нижче, під скривленою сосною з двома стовбурами, на оглядовому майданчику, звідки видно пляжі та Ай-Петрі.

І в моєму організмі запанувала цілковита гармонія, я була впевнена, що варто мені лише тихенько підкрастися в нього з-за спини, м’яко покласти долоні на очі й так само легко…

Там дійсно хтось був.

Із серцем, готовим вистрибнути з грудей, важко дихаючи, я сховалася за юкову пальмочку, закусила від хвилювання губи й спостерігала за нерухомою постаттю, ледь помітною в безмісячній пітьмі. Заворожливо справжній, він переходив у це величезне чорне небо, в нескінченний візерунок гілля, що схилялося над урвищем, ледь помітно хитаючись у такт моєму божевіллю.

Не знаю, скільки часу я простояла так — торкаючись обличчям до гострого листя, тамуючи подих. Але зрештою набралася рішучості, вийшла з укриття, в якому, взагалі, почувалася непогано, й тихо, тихіше за скрадливу кішку, наблизилася до лави.

І тої ж миті клацнула запальничка, незвично високе полум’я освітило не одне, а три обличчя — чужі, разюче земні, цілковито безглузді. Вони тяглися до вогника, мов чорти, й червоне світло грало на їхніх грубих щетинистих щоках.

Я круто розвернулася, й ні про що не думаючи, голосно ляпаючи в’єтнамками, помчала геть від них, геть від гри, геть від сосни з двома стовбурами та юкової пальми, геть від лави, геть від мрії, геть від усього.

Повз Капітанський місток, крізь павукоподібні ворота, нагору асфальтовою доріжкою та повз склад ГСМ із тьмяною лампочкою.

Tag Funfzehn
(день п’ятнадцятий)

Я стомилася. Я вже не та… Він сам казав. Я виросла, й заросли ті приховані стежки до нашого обопільного поглинання. А шукати інших шляхів не хочу. Я взагалі — просто нічого не хочу. Історії відомі випадки, коли від любові божеволіли. А мені набридло.

Цього ранку я доблесно дочекалась 10:10 і приходу Віри з малою, довідалася, що відтепер Альхен буде тільки в Жимі. А вони спустилися в якихось своїх справах і потім теж підуть туди.

Ляпнути татусеві, давай, мовляв, підемо для розмаїтості в Жиму? Ні, він про все здогадається й це буде кінець.

Хоча кінець буде в будь-якому разі — якщо не від руки татуся, то від думок про Альхена. Або я збожеволію. Або втечу від батька, і, покинута насиченим хижаком тижнів за два, засну навічно під якимось ялтинським багатоповерховиком — спланую з сизого даху, невдало імітуючи щасливу чайку.

За обідом, безпосередньо під час поглинання апетитного курячого стегна, я прийшла до несподіваного рішення: «Тоді Магомет піде в „Жиму“.»

Але я нікуди не пішла. Цілу сієсту довелося провести вдома — щось насторожувало в поведінці татуся. Йти було небезпечно. Тому я вчила з Зінкою англійську (вона мене ні дідька не слухала, й це визнали навіть наші батьки, від чого уроки в сієсту зробилися необов’язковими).

Nach Mittag

Зміни сталися. Я знала, що це трапиться, тому накручувала себе, як могла, щоб потім, коли довідаюся про приємну новину, повною мірою відчути все належне полегшення. Отже, відпущена до Віри з Танею (за загальновідомої відсутності недоброї людини), я дізналася, що він буде о шостій.

Годинник показував четверту, і я перетворилася на суцільне передчуття.

І він був…

Рішення я прийняла відразу, слова якось самі зірвалися з моїх губів, і я вже хапала Таню за руку:

— Будь ласка, передай Сашкові, що я буду о 9:30 сьогодні на Капітанському містку.

— Так, я зрозуміла.

Я нагородила її найщирішою посмішкою і помчала на гальку, відразу помічаючи зміну настрою пильних родичів, які, в свою чергу, помітили зміну настрою в їхнього юродивого дитинчати.

І потім я не втерпіла, пішла погуляти до «соборика»; кутиком ока бачила, як руда підпурхнула до Біса, затишно примостилась на його колінах, щось шепнула на вухо й відразу втекла. А він стрімко повернув голову й уже дивився на мене. За якусь мить величезний метелик Аполлон, білий, із червоними, блакитними й жовтими візерунками, вже сідав на мою руку. Я не здивувалась: адже комаха мала свою місію.

Це демонічне «так» із білими крильми…

Я відразу вирушила нібито до Таньки, нібито показати метелика, а він перехопив мій погляд, загадково посміхнувся й ледь помітно кивнув.

А трохи згодом Таня спіймала мене за руку, витягаючи з цього золотавого туману, сказала, що ще не передала, але обов’язково це зробить, і…

Але було запізно. Усе сталось, як колись.

Хоча деяка надія лишалася, та якщо це все-таки трапилося б, то я вже точно постаралась би, щоб батьківський гнів не вихлюпнувся на мене саме сьогодні, коли Гепард стоятиме так близько, а мрії можуть здійснитися так швидко. На моєму боці був навіть телевізор: рівно о 9:15 починалася кіношка про якихось вампірів. Сімейство відчалювало в Будиночок рівно о дев’ятій, а чекати на мене мали о 9:30. Я завбачливо дзижчала про цей фільм батькові, якого мучила мігрень, увесь проміжок часу від повернення з пляжу до вечері, тож він уже чути про кіно не міг і мені було дозволено залишитися.

Рівно за чверть години по їхньому відході я вже перелазила через поруччя балкону і, як у віршику про партизанів, «спокійною ходою» вирушала до місця, де реальність виявляє себе не тільки по-свинськи.