Цзян Жун - Вовк-тотем

які він мав змогу спостерігати на власні очі й розслідувати, дедалі більше наштовхували Ченя Чженя на думку про те, що розкриття «справи» про військові дива Чингісхана безпосередньо залежить від вовків. Війна — це силові дії між двома групами людей, між війною й мисливством є суттєва різниця: війна складається з атаки й протистояння, й обидва боки конфлікту озброєні до зубів; мисливство ж цілком ініціює людина, а тварині в ньому здебільшого відведено роль об’єкта. Полювання на зайців, байбаків, дзеренів — це також мисливство, проте це лови, влаштовані сильним на слабкого, а жодним чином не протистояння двох сторін на смерть, одним словом, це — тільки мисливство, але не війна. І хоча під час мисливства дійсно можна навчитися певних військових технік, однак повною мірою опанувати мистецтво воювати можна тільки на справжній війні.

Чень Чжень міркував далі: у монгольському степу немає тигрів, леопардів, шакалів, ведмедів, левів чи слонів — їм важко було б вижити в таких складних природних умовах, і навіть якщо б вони пристосувалися до них, то все одно ніяк не вписалися б у ще більш жорстоку боротьбу за виживання в степу, не могли б протистояти лютим і хитрим степовим вовкам і рятуватися від облав і полювання степовиків. Тож виходить, що люди й вовки в степу є єдиною парою достойних противників у жорстокій конкуренції. Інакше кажучи, з усіх диких тварин у степу тільки вовчі зграї можуть організовано конкурувати в боротьбі за виживання з людиною. Раніше в підручниках писали, що надзвичайні військові здібності кочових народів викристалізовуються в полюванні, однак Чень Чжень тепер у душі заперечував це твердження. Ближче до істини був такий висновок: надзвичайні військові здібності кочовиків формуються в тривалій, жорстокій і безперервній боротьбі за виживання, яку вони ведуть із степовими вовками. Боротьба між кочовиками й вовчими зграями — це тривала війна рівних за силою противників, яка триває ось уже сотні тисяч років. І саме в цій тривалій боротьбі люди й вовки видобули майже всі основні принципи й правила, які потім потрапили у військові теорії, наприклад: «знай противника і знай себе», «на війні найголовніше — швидкість»,[40] «на війні не цураються хитрощів»,[41] «знання охоплюють усе, що на небі й на землі», «слід постійно бути напоготові й розповідати, що будеш атакувати схід, а самому йти на захід»,[42] «зосередивши великі сили, бити окремі частини противника», «розбити ціле на частини»,[43] «виступай, коли противник не очікує», «нападай, коли противник не готовий»,[44] «якщо є можливість перемогти — потрібно вступати в бій, нема такої можливості — потрібно ухилятися від бою»[45]; «краще відрізати ворогу один палець, ніж поранити десять», «ворог наступає — ми відступаємо, ворог зупинився — ми чекаємо, ворог стомився — ми б’ємо, ворог відступає — ми наступаємо»[46] тощо. І хоча вовки поширені по всьому світі, однак тільки в монгольському степу, де немає високих мурів і давніх фортець, побудованих хліборобами, немає прокопаних ними рівчаків і накиданих насипів, вовчі зграї скупчені найбільше, і саме тут є головне поле бою, де так давно відбуваються змагання в мудрості й відвазі між людьми й вовками.

Слідуючи за цією думкою, Чень Чжень раптом відчув, що майже опинився біля входу в тунель крізь п'ятитисячолітню історію китайської цивілізації. На монгольській рівнині люди воюють з вовками днями й ночами, найчастіше — це дрібні сутички, але іноді й великі битви. Частота цих випадків практичної боротьби між людиною й вовком набагато вища, ніж частота війн між людиною й вовком чи між людиною й людиною у хліборобів, навіть вища за частоту війн людини з вовком в інших — західних — кочових племен. А якщо ще згадати жорстокі й тривалі племінні війни між кочовиками, війни між народами й загарбницькі війни, то виявиться, що їхній блискучий талант до війни безперервно загартовувався й розвивався. Тому монгольські степовики були набагато вправнішими в битвах, набагато краще розумілися на війні й мали ніби вроджену перевагу у військовій справі порівняно з будь-яким хліборобом у світі й навіть порівняно з іншими кочовиками. Якщо згадати історію — від епох Чжоу, Весен та Осенів і Міжусобиць до династій Цінь, Хань, Тан і Сун, то виявиться, що всі ці цивілізовані хліборобські держави, які мали абсолютну перевагу й за кількістю населення й за державною потужністю, все одно здавалися й падали під ударами невеликого кочового народу з монгольської рівнини. А наприкінці епохи Сун Чингісхан узагалі привів монголів на Середньокитайську рівнину й оселив їх тут майже на століття. І остання феодальна династія в Китаї — Цін — також була заснована кочовиками.[47] Хлібороби-ханьці не мали таких видатних військових учителів, як вовки, щоб ті безперервно й суворо тренували їх, тож хоча в давнину Сунь-цзи і написав своє «Мистецтво війни», однак це — лише розмови про війну на папері, де ж йому рівнятися з мистецтвом війни Вовка-цзи, що взагалі було одним із джерел його твору?!

Ченю Чженю здалося, що він знайшов джерело смертей сотень тисяч безневинних душ народів хуася[48] протягом кількох тисяч років від нашесть чужаків із півночі, і знайшов тих кредиторів, які вимагали купи срібла з державної скарбниці протягом стількох династій, щоб