Цзян Жун - Вовк-тотем

побудувати Великий мур. І хоча думки його раптом прояснилися, глибоко в душі він відчув важкість і розчарування. Історією й долею людини керує причинно-наслідковий зв’язок. А військовий талант, призначений охороняти державу певного народу, є коренем становлення й існування цього народу. Тож якби в монгольському степу не було вовків, світ і Китай були б іншими?

Люди, що були поруч, раптом із криками побігли кудись уперед, і Чень Чжень, отямившись від свого замислення, теж скочив на коня й помчав за ними.

Виявляється, там вирили двох вовків — часткову розплату зграї за перемогу над табуном. Чень Чжень наблизився до одного з трупів, того, з якого Бат і Саацерен саме змітали сніг, розповідаючи іншим, як саме вовки йшли на смерть, аби розірвати коням животи. Це, очевидно, була вовчиця — тіло на снігу було доволі струнким. І хоча нижня його половина була розчавлена кінськими копитами, у тому місиві все одно можна було побачити набухлі соски, з яких витекли молоко й кров, змішавшись і утворивши на морозі рожеві перлини.

Біліґ сказав:

— Як шкода… У неї люди, напевне, відняли цуценят. Такі вовчиці й скликають великі вовчі зграї, щоб за них помститися, їм самим теж не хочеться жити. У степу ніколи не можна доходити до крайнощів: якщо зайця роздратувати, то він може й вовка вкусити, а якщо вовка роздратувати — то він і життя не пошкодує, щоб помститися.

— В історичних книжках записано, — сказав Чень Чжень до кількох молодих інтелігентів, — що степові вовчиці — найкращі в світі матері, вони вигодували й чимало людських дітей. Пишуть, що предки гунів, дінлінів, тюрків були «вовчими» дітьми і їх виростили вовчиці…

Однак Бао Шуньґуй перебив його:

— Не мели дурниць! Вовки їдять людей, як би ж це вони їхніх дітей вигодовували? Дурниці! Вовки й люди — смертельні вороги, і вовків потрібно перебити всіх до останнього. Це я віддав наказ чавити їхніх цуценят, такі заходи проводилися в степу раз на рік і раніше, і це справді стало доброю традицією, завдяки якій зменшилася шкода від вовків. Однак зменшити шкоду — недостатньо, потрібно до єдиного знищити усіх вовків. Потрібно обчистити всі вовчі лігва, які є на пасовищі. Нехай вони спробують помститися… Подивимось, як у них це вийде, коли я вб’ю останнього вовка. Мій наказ не відміняється! Ось завершимо із цією справою і продовжимо знищувати цуценят. І кожні два двори повинні будуть обчистити по одному лігву й принести шкурки цуценят, якщо ж це завдання їм не вдасться — можуть принести шкуру одного великого вовка, інакше з них вирахують трудодні!

Після цього Бао Шуньґуй зафотографував на місці мертвого вовка й наказав завантажити його на машину.

Потім усі пішли до іншого трупа. За два роки життя в степу Чень Чжень бачив живих вовків, мертвих вовків, бачив опудала вовків, однак такого вовка, як оце лежав тепер під його ногами, він ще не бачив — він був такий великий, мов леопард, причому в грудях навіть грубший за того. Коли з нього обмели сніг, то відкрилася його сіро-жовта густа вовна, а на шиї й спині з-під м’якої жовтої шерстки виступали чорні цупкі волосинки гриви, мов гострі сталеві дротики. Нижня частина тіла цього вовка також була вщент розчавлена кінськими копитами і застигла на землі калюжею крові.

Бат спробував посунути примерзле до землі тіло, однак не подужав його зрушити, тож, витерши піт, сказав:

— Це просто якийсь незграба, видно вкусив не там, де треба. Якби поцілив, то з такою вагою він відразу б розірвав коневі живіт, і встиг би зістрибнути й вижити. Може, йому не пощастило, і його зуби застрягли між кістками коня?

Старий Біліґ уважно обстежував труп вовка певний час, присівши біля нього, потім відхилив рукою криваву грудку вовни в нього на шиї й показав там кривавий отвір завтовшки з палець, аж молоді інтелігенти злякались. Такі криваві отвори були добре відомі всім у степу — їх завжди бачили обабіч овечих ший, що їх господарів загризли на смерть вовки, гуртом — чотири, залишені вовчими іклами мітки якраз у місцях прохромлення сонної артерії. Тож Старий сказав:

— Кінь тільки тяжко поранив цього вовка копитами, але не добив. Йому заподіяв смерть інший вовк — з тих, що наїлися конятини.

Бао Шуньґуй зло сказав:

— Вас послухати, так вовки такі підлі, ніби розбійники. І своїх же поранених вбивають!

Біліґ кинув на Бао Шуньґуя прискіпливий погляд і сказав:

— Розбійник помре, та не потрапить на Небо, а вовки після смерті здіймаються в Небо. Якщо так сталося, що кінь розчавив цьому вовкові живіт, але не забив на смерть, проте й жити далі він не зможе, то хіба смерть не є кращою від такого життя? Живим вовкам було важко дивитись на бідолаху, тож вожак і вкусив його, щоб той помер радісно і безболісно, а душа його пішла до Тенґера. Вожак учинив так не з підлости, а з добросердя і боячись, що якщо цей поранений вовк потрапить до рук людей, то зазнає від них глуму. А вовки воліють краще померти, ніж терпіти приниження, тож і вожак не хотів би бачити, як його брати чи діти зазнають приниження. Ти сам походиш з селян, от скажи мені, скільки серед вас є таких, що ладні померти, але не скоритися? А ця вовча властивість змушує заплакати кожного старого степовика, коли він про неї думає.

Помітивши на обличчі Бао Шуньґуя невдоволення, Улзій поспішив додати:

— А ти вважаєш, чому степові вовки мають таку потужну боєздатність? Зокрема, й тому, що ватажок відкрито вбиває поранених солдатів і тим самим зменшує тягар на зграю в цілому, забезпечуючи всій армії компактність, швидкість і силу. Коли зрозумієш цю особливість вовків, то будеш серйозніше оцінювати