Богдан Жолдак - Нестяма

— Ну, коли педагогікою всі вуха продирчав, то я теж за книжки узялася, щоб одкрить таємницю. Саме після випадку в ванній, бо Петро там шарудів, соромно сказати чим... Я тоді його так лагідно й ніжно за плечі, а він сопе весь, отак мене раптом заголив і нахилив, уявляєте? Та в нас останні десять років вже нічого уявлять, а тут він і тако, і отако, й шепоче: «Надя, Надічко ти моя». Що я не стрималася, мабуть, розслабилась, дура, й кажу: «Яка я тобі Надічка, чорт старий, я ж Тоня». Тут він як одскоче, як заплаче, що все пропало, ну навіщо я, дура стара, поправила його? Бо неправильна педагогіка, то я вже потім сіла за книжки, щоб якось виправити сім’ю.

— Ну, і як? — страх одійшов од мене.

— Ще не дочитала до того місця, оце прийшла до вас, щоб підказали.

— Фройд, — сказала я знесилено.

Бо Фройд ніколи не був педагогом в широкому значенні цього слова, а лише в вузькому, саме в тому місці, де він переходив у Павлова, згадала; а сама тихо подумала вголос:

— Тікати, тікати з цього технікума.

— Коледжа, — виправила вона.

Той одізвався верескливим дзвінком, і я повернулася всередину.

От стою, як ідіотка, повна аудиторія, говорить не можу; тому почала швидко формули малювати, коли бачу: в нижню щілину дверей із пустого коридору хтось заступає світло.

Я приклала тихенько палець до губ, вискакую, а це охоронець Петро затиснувся під дверима, напівзігнувся, як пес, але замість охороняти — розстібнув штани й сухо там шарудить уніформою, дивиться на мене отак, самими очима, як собака, і весь сопе.

Макаренко. Ушинський.

Сухомлинський!

Петрусь не був дуже гарний, тобто худий, отож, тільки-но підсунувся в трамваї до жіночки, як та одразу зітхнула:

— Ну це вже п’ятий магазин буде, і все одне і те ж, ну? Оце скільки їздити, га?

Петрусь розгубився од такої довіри і не наважився розпитати, про що йдеться, однак про всяк випадок закрив кришкою у кишені заповітну баночку.

Довго шукав у салоні, до кого б притулитися, обрав тендітну, але симпатичну дівчинку. І одхилив у кишені кришку на баночці; не встигли пахощі звідтіля проникнути назовні, як дівчина несподівано видихнула йому в лице:

— Де вони їх стільки набрали?

— Кого? — отетерів хлопець.

— Як, кого? Патісонів. Куди не сунься, всі прилавки ними завалені, це ж здуріти, скільки треба лише трилітрових банок?.. Де ж вони їх стільки беруть, мамо рідна.

Так бувало не завжди. Іноді розмова починалася на інші теми, наприклад, про тисняву у транспорті; жарти з цього приводу вдавалися Петрусеві дуже вдалі, адже це він сам вигадав користуватися тиснявою. Однак далі не йшло, скромність заважала, він затуляв кришкою баночку і мандрував далі в пошуках нової претендентки. Але щоразу натикався:

— Ну, то що харчів нема, наче в голодомор, як тут жить?

— Який голодомор? — обурилася кондукторка. — Що це ви вигадуєте?

— Гірше за голодомор, бо тоді хоч квартплата не була більша за зарплату. А тепер? Шо оно Корсаківський, кому-няка, нам попридумував? Це ж хто таке видерже, такі платежі.

— А ви й вообще не платіть, — не відступалася кондукторка, — не платіть і не разпространяйте мені в транспорті голодомори.

Петрусь одсунувся подалі од обох і закрив кришечку. А в трамваї вже гриміло:

— Патісони, твою мать!

— Хоч би хто їх купував, ні разу ніхто не бачив.

— Де вони, ці зелені медузи ростуть? Хто їх на полях де бачив?

— Хто їх сюди імпортірує?

Петрусь пересідав на інший маршрут, бо тут його ідея не працювала, знайти путню пасажирку в подруги не випадало. Його секрет не діяв.

А полягав він у тому, що треба було прийти на базар найпершим. Щоб устигнути взяти сто грамів свинини й стільки ж телятини, ще трішки вершкового масла.

Прибігти додому, перемолоти, додати часничку, перчику й на повільному вогні висмажити котлету. Головне, щоб вона була по-нелюдському запашна. Ясно, що реакція прекрасної статі на неї буде краща, ніж на будь-які французькі парфуми.

Придавили так, що мало баночка не луснула.

— А я їв, — зізнався сивий добродій.

— Що? — нашорошився салон.

— Патісони їв, — крекнув старий.

Запала пауза, що навіть рейки вмовкли.

— Та ви що? — зіп’ялися пасажири.

— От вам хрест, — спробував той перехреститися, але не здійняв, придавлений, руки.

— Ну й який же він?.. — прошепотіло із тамбура.

— Ну такий, неначе електроліт, — зізнався добродій.

— Що таке