Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

зошит із цуценятком, як і обіцяв, напередодні його від’їзду. Його умовили лишитися на вечерю з батьками й дядьком.

— Тільки мовчи про Лілю, — благально глянула на нього мати, коли Михась набрав свою дівчину на мобільному, попередити, що затримається у батьків.

— Якщо я не можу говорити про те, що вважаю за потрібне, я йду і не лишаюся на вечерю, — відповів Михась, і мати знову благально стисла руку сина, яку той рішуче вивільнив. Але про Лілю за столом не говорив. За столом продовжували жваво обговорювати «Останнє бажання». Ніхто нікого ні в чому не переконав. Основний козир, яким крила Ірина всі звинувачення проти батька, полягав у тім, що реалії сталінських застінків, зображені у батьковій книзі, є вигаданими. Батько про те нічого не знав. Так, служив в органах! Але там люди всяке роблять! Папірці переписують і перекладають з одного архіву до іншого! Він не був на оперативній роботі! Бо тоді, принаймні, мав би вище звання, ніж сержант.

— А цей чоловік, якого так і не повісили! Це дуже добре читається, це добрий сюжет! Цей образ саме свідчить про батьків романтизм, а не про його паскудство. Наш батько зумів вигадати такого-от симпатичного і мужнього Габріеля Деуса!

— Чудовий образ, — підтвердив Микола, — та аж ніяк не реалістичний. Але ж це справжнісінька література! Добре було б, аби сила духу справді рятувала від страти!

— Батько дуже добре закрутив сюжет! Одна й та сама особистість з’являється на різних етапах життя героя. Щось у тому правда, щось ні. Бо ж я добре знала Софію Володимирівну із сірого будинку на вулиці Артема. І в неї була така унісексова зовнішність. Ґендерно нейтральна, якщо говорити по-науковому. А от на Маговського, як на мене, Софія Володимирівна схожою не була. Він справді мав довге волосся, і це подобалося нашим дітям. Але він не був жінкоподібним. Відразу було видно, що то чолов’яга. І про нього батько нічого не писав.

— Він його не знав.

— Але з того, що ми можемо підтвердити правдивість окремих подій, не випливає тотальна правда батькового тексту!

— Миколо, — спитав Валерій, раптом згадавши епізод з «Останнього бажання», реальність якого давно хотів з’ясувати, — а ти пам’ятаєш про Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій? Колосальна назва, до речі.

— Який такий фонд? Не пригадую.

— Пам’ятаєш, батько згадує про свого напарника, який потім нібито став головою такого фонду, і про візитівку, яку ти лишив на батьковому столі…

— Я вже давно не працюю в газеті, в 90-х було повно газет, яких зараз немає. Але от, згадав! Аякже! То було колосальне враження! Я робив для газети розмову з тим чоловіком. Так, то було одно з найяскравіших вражень моєї журналістської роботи. Неймовірний чоловік! Пройшов пекло й лишився людиною! Очолив Фонд допомоги потерпілим від тортур! Співпрацював із усіма конфесіями України! Мав грамоту від Ватикану за гуманізм!

— І звали його? — перепитав Валерій.

— Сергій Харченко!

— А може, Харч?

— Може й Харч. Це було до Інтернету, я десь зберігаю газету з інтерв’ю з ним! Неодмінно пошукаю. Іван Захарович несправедливо дав напарнику свого героя ім’я тієї людини.

— Але ж, за вашою версією, і батько приписав собі гріхи, яких не мав…

— Якісь у нього на те були причини, — задумливо сказав Микола.

— Щоб було цікаво! — вигукнула Ірина. — Тато ж був письменником! У цьому плані він і правда був заблокований! Творив на догоду ідеології, а не щоб було цікаво читати. Вся українська радянська література була слабо читабельною. І от Іван Івак створив інтригу! Написав цікавезну автобіографію, якої не перевірити!

— Панове, — перебив товариство за столом Михась, — чи не здається вам, що ви всі невірно тлумачите меседж нашого дорогого діда?

Старші за столом замовкли, обернулися до молодшого.

— Я гадаю, що до нас прийшов цей текст, аби ми для нього знайшли видавця та видали його. Іван Івак був друкованим письменником. Тут присутні обоє з головних спадкоємців поважного письменника. Бабуся, себто дружина автора, давно померла, значить, долю рукопису вирішують його діти.

— А він каже слушні речі, — озвався Валерій. Микола та Ірина почали також голосно кричати, яким розумненьким виявився Михась, тож хлопцеві довелося підвищити голос на октаву.

— «Останнє бажання» як назва дідового твору є вельми багатозначною. Це — не лише молитва на смертному ложі. Це ще й бажання побачити свій твір надрукованим. Мама щойно вірно сказала, що радянський письменник був заблокованим. То, певне, він хотів, щоби до читачів прийшов його розблокований твір!

Присутні за столом зааплодували пропозиції Михася. А Михась сказав, що особисто йому у творі найбільше сподобався навіть не Габріель Деус наприкінці, а кістлява жінка на самому початку. Саме такою була його вчителька музики. Вона жила в сірому будинку по вулиці Франка. Зовсім недалеко від них. Як чудово дід зумів описати її! Напевне, він зустрічав її на вулиці.

За столом дійшли згоди, що Валерій лишає зошит в Києві, і сестра з чоловіком спробують знайти для «Останнього бажання» видавця. А Марина й Павло почитають уже видану книгу.

— Батьки вирішили самі шукати видавця для «Останнього бажання», — потелефонував Михась Лілі з дороги.

— Вони нічого не знайдуть і скоро звернуться до нас, — відповіла Ліля.

Микола та Ірина Бурко були певні, що не матимуть проблем із виданням «Останнього бажання» Івана Івака, а ще й отримають гонорар, який чесно витратять на ремонт пам’ятника небіжчику. Хтось порадив їм піти на книжковий ярмарок,