Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Вісімдесят четвертого... Повернулася додому... Знайомий хлопець нерішуче запитав:

— Як ти вважаєш: мусимо ми там бути?

Я обурювалася:

— Якби не ми, там би були американці. Ми — інтернаціоналісти.

Ніби я могла чимось це довести.

Дивно, як мало ми там замислювалися. Бачили наших хлопців, покручених, обпечених. Бачили їх і вчилися ненавидіти. Думати не вчилися. Піднімалася на гелікоптері... Дихання спинялося від краси! У пустелі своя краса, пісок не мертвий, він рухається, живе. Слалися гори, укриті червоними маками чи якимись невідомими мені квітами... А я вже не могла милуватися цією красою. Усім серцем уже не могла. Мені більше подобався травень, який обпалював своєю спекою, тоді я дивилася на порожню, суху землю з почуттям мстивого задоволення: так вам і треба. Через вас ми тут гинемо, страждаємо. Ненавиділа!

Дні не пам’ятаю... Пам’ятаю рани... Рани вогнепальні, рани мінно-вибухові... Гелікоптери сідають і сідають. Несуть на ношах... Вони лежать, прикриті простирадлами, а по білому червоні плями повзуть...

Думаю... У себе запитую... Чому я тільки страшне згадую? Була ж дружба, взаємодопомога. І геройство було. Може, мені заважає та стара афганка? Спантеличує мене... Ми її врятували, а вона хотіла в обличчя нам плюнути. Я потім дізналася... Її привезли з кишлаку, через який пройшли наші спецназівці... Нікого живого не лишилося, тільки вона. З усього кишлаку. А якщо від самого початку, то з цього кишлаку стріляли і збили два наших гелікоптери. Обгорілих вертолітників вилами закололи... А якщо до самого краю, до самого... То ми не замислювалися: хто перший — хто останній? Ми лише своїх жаліли...

У нас відправили на бойові лікаря. Він першого разу повернувся, плакав:

— Мене все життя навчали лікувати. А я сьогодні вбивав... За що я їх убивав?

За місяць він спокійно аналізував свої почуття:

— Стріляєш і впадаєш в азарт: на, тримай!

Уночі на нас падали щури... Напинали над ліжками марлеві пологи. Мухи були завбільшки з чайну ложку. Звикли й до мух. Немає тварини, невибагливішої за людину. Немає!

Дівчата засушували на пам’ять скорпіонів. Товсті, великі, вони «сиділи» на шпильках або висіли на ниточках, як брошки. А я займалася «ткацтвом». Я брала у льотчиків парашутні стропи й витягувала з них нитки, які потім стерилізувала. Цими нитками ми зашивали, штопали рани. Із відпустки везла валізу голок, затискачів, шовного матеріалу. Навіжена! Привезла праску, щоб не сушити на собі взимку мокрий халат. І електричну плитку.

Ночами крутили всім наметом ватні кульки, прали і сушили марлеві серветки. Жили однією сім’єю. Ми вже передчували, що, коли повернемось, будемо втраченим поколінням. Зайвими людьми. Коли почали приїжджати прибиральниці, бібліотекарі, завідувачі готелів, ми спочатку дивувалися: навіщо прибиральниця на два-три модулі чи бібліотекар для двох десятків пошарпаних книжок? Навіщо тисячі жінок на цій війні? Для чого? Ну, розумієте... Інтелігентно не поясню... Літературною мовою... А простіше, так лише для одного... Щоб чоловіки не сказилися... Ми самі обходили цих жінок, хоча вони ні в чому перед нами не завинили.

А я там кохала... У мене була кохана людина... Він і тепер живе... Але чоловіка я обманула: коли виходила заміж, я сказала, що того, кого я кохала, убили. Його не вбили... Це ми вбили наше кохання...

— А ти зустрічала живого «духа»? — спитали в мене вдома. — Він, звичайно, з бандитською пикою і кинджалом у зубах?

— Зустрічала. Красивий молодий чоловік. Закінчив Московський політехнічний інститут. А моєму молодшому братові уявлялося щось із «Хаджи-Мурата» Толстого.

— А чому ви працювали по дві-три доби? Могли відпрацювати вісім годин і йти відпочивати.

— Ви що! Не розумієте?!

Не розуміють... А я знаю, що ніде не буду такою необхідною, як там. Ходжу на роботу, читаю книжки, перу. Слухаю музику. Але того сенсу життя, який був там, тут немає. Тут усе в половину сили... У половину голосу...

Медсестра

— Народила двох синів, двох дорогих хлопчиків...

Зростали: один великий, другий маленький. Старший Сашко до армії йде, а молодший Юрко в шостому класі.

— Сашко, куди тебе відправляють?

— Куди Батьківщина накаже, туди й поїду.

Кажу молодшому:

— Дивися, Юрку, який у тебе брат!

Надійшов солдатський лист. Юрко біжить до мене з ним:

— Нашого Сашка на війну відправляють?

— На війні вбивають, синку.

— Ти, мамо, не розумієш. Він повернеться з медаллю «За відвагу».

Увечері з друзями на подвір’ї граються — воюють з «духами»:

— Та-та... Та-та... Та-та...

Повернеться додому:

— Як ти вважаєш, мамо, війна скінчиться раніше, ніж мені виповниться вісімнадцять років?

— Я хочу, щоб раніше.

— Поталанило нашому Сашкові — героєм буде. Хай би ти мене раніше народила, а його потім.

...Принесли Сашкову валізку, у ній сині плавки, зубна щітка, шматок змиленого мила і мильниця. Довідка про впізнання.

— Ваш син помер у шпиталі.

У мене як платівка в голові... Його слова: «Куди Батьківщина накаже, туди й поїду... Куди Батьківщина накаже, туди й поїду...»

Занесли й винесли ящик, ніби в ньому нічого й не було.

Маленькі вони були, кличу: Сашку! — біжать обоє, кличу: Юрку! — і той і той відгукуються.

Усю ніч сиділа і гукала:

— Сашку! — Ящик мовчав, ящик важкий, цинковий. Підвела вранці очі — побачила молодшого. — Юрчику, а де ти був?

— Мамо, коли ти кричиш, мені хочеться втекти на край землі.

Ховався в сусідів. Із цвинтаря втік, ледь знайшли.

Привезли Сашкові нагороди: два ордени і медаль «За відвагу».

— Юрку, дивися, яка медаль!

— Я, мамо, бачу, а наш Сашко не бачить...

Три роки, як сина немає, жодного разу не наснився. Штанці його під подушку кладу, його маєчку:

— Наснися, синку. Прийди побачитися.

Не йде. У чому я перед ним завинила?

З вікна нашого будинку видно школу та шкільне подвір’я. Діти там граються — воюють із «духами». Тільки чую:

— Та-та... Та-та... Та-та...

Лежу вночі та прохаю:

— Наснися, синку. Прийди побачитися.

І одного разу наснилася мені домовина... Віконечко там, де голова, велике... Нахиляюся поцілувати... Але хто там лежить? Це не мій син... Хтось чорнявенький... Якийсь афганський хлопчик, але на Сашка схожий... Спочатку думка: це він убив мого сина... Потім здогадка: але ж і він мертвий. І його хтось убив. Нахиляюся і цілую через віконечко... У страху прокидаюся: де я? Що зі мною?

Хто приходив... З якою звісткою...

Мати

— Два роки... Ситий донесхочу... Забути... Як поганий сон!