Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

чайники на продаж. Самі жінки в автобусі й бачата, як циганчата. А мій боєць падає обличчям у пісок...

Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на камінні, що все це було дарма!

Ішли як завжди... На кілька хвилин я раптом закляк... Від якогось передчуття... Хотів крикнути: «Стій!», — а не міг. Я продовжував іти... Спалах! На якийсь час... Якусь мить... Знепритомнів, а потім бачу, що я на дні вирви. Поповз. Болю не відчув... Бракувало лише сили повзти, мене всі обганяли... Метрів чотириста повзти, мене всі переганяли... Метрів чотириста повзти... А потім хтось перший сказав: «Сядьмо. Уже в безпеці». Я хотів сісти, як і всі, і... тут тільки побачив, що в мене немає ніг... Рвонув до себе автомат, застрелюсь!! У мене вихопили автомат... Хтось сказав: «Майор без ніг... Мені шкода майора...»

Я щойно почув слово «шкода», мене біль пронизав через усе тіло... Такий страшний біль, що почав вити...

У мене й досі звичка ходити тільки по дорозі. По асфальту. Стежкою в лісі не піду... Травою боюся ходити... М’яка весняна трава біля нашого будинку, а мені все одно страшно.

У шпиталі ті, у кого немає обох ніг, просилися в одну палату. Нас зібралося четверо... Біля кожного ліжка дві дерев’яні ноги, загалом вісім дерев’яних ніг... Двадцять третього лютого, у День Радянської Армії, учителька привела до нас дівчаток-школярок із квітами. Привітати. Вони стоять і плачуть. Два дні ніхто в палаті їжі не торкався. Мовчали.

До одного родич заявився, тортом нас пригощав:

— Усе було дарма, хлопці! Дарма! Але нічого: пенсію дадуть, цілими днями телевізор дивитиметесь.

— Пішов ти! — чотири костури в нього полетіли.

Одного потім у туалеті з петлі зняв... Обкрутив шию простирадлом, хотів на віконній ручці повіситися... Отримав листа від дівчини: «Знаєш, “афганці” більше не в моді...» А в нього двох ніг немає...

Над могилами повісьте таблички, викарбуйте на каменях, що все було дарма! Скажіть про це мертвим...

Майор,

командир гірськострілецької роти

— Повернулася я звідти з почуттям, що хочу довго сидіти коло дзеркала... І розчісувати волосся...

Хочу народити дитину. Пелюшки прати, чути дитячий плач. А лікарі не дозволяли: «Серце ваше не витримає цього навантаження». Я не послухала... Дівчинку свою народжувала тяжко... Робили кесарів розтин, тому що почався серцевий напад. «Але ніхто не зрозуміє, — отримала в лікарні лист від подруги, — що повернулися ми хворі. Скажуть: це ж не поранення...»

І ніхто, напевно, тепер не повірить, як для мене все почалось... Навесні вісімдесят другого року... Мене, студентку-заочницю університету (навчалася на третьому курсі філологічного факультету) викликали до військкомату:

— Потрібні медсестри в Афганістані. Як ви до цього ставитесь? Будете отримувати там півтора окладу. До того ж чеки.

— Але я вчуся. — Після закінчення медичного училища я працювала медсестрою, але мріяла про нову професію — хотіла стати вчителькою. Одні відразу знаходять своє покликання, а я спершу помилилася.

— Ви комсомолка?

— Так.

— Подумайте.

— Я хочу вчитися.

— Радимо подумати. А ні, зателефонуємо до університету, скажемо, яка ви комсомолка. Батьківщина вимагає...

У літаку Ташкент — Кабул моєю сусідкою виявилася дівчина, яка поверталася з відпустки:

— А праску ти із собою взяла? Ні? А електроплитку?

— Я на війну їду.

— А, зрозуміло, іще одна романтична дурочка. Книжок воєнних начиталася...

— Не люблю я воєнні книжки.

— Навіщо тоді їдеш?

Це трикляте «навіщо» буде мене переслідувати всі два роки.

І правда — навіщо?

Те, що називалося пересилкою, являло собою довгий ряд наметів. У наметі «Їдальня» годували дефіцитною гречкою і вітамінами «Ундевіт».

— Ти — гарна дівчинка. Навіщо ти тут? — спитав літній офіцер.

Я розплакалася.

— Хто тебе образив?

— Ви образили.

— Я?!

— Ви сьогодні п’ятий, хто мене питає: навіщо я тут.

Із Кабула до Кундуза — літаком, із Кундуза до Файзабада — гелікоптером. В ким не заговорю про Файзабад: та ти що? Там стріляють, убивають, загалом — прощавай! Подивилася на Афганістан з висоти, велика гарна країна: гори, як у нас, гірські ріки, як у нас (я була на Кавказі), терени, як у нас. Полюбила!

У Файзабаді я стала операційною сестрою. Моє господарство — намет «Операційна». Увесь медсанбат розташовувався в наметах. Жартували: «Спустив з розкладачки ноги — і вже на роботі». Перша операція — поранення підключичної артерії у старої афганки. Де судинні затискачі? Затискачів бракує. Тримала пальцями. Потрібен шовний матеріал... Береш одну котушку з шовком, ще одну, і вони тої ж миті розсипаються на порох. Мабуть, лежали на складах іще з тієї війни, із сорок першого року.

Але афганку ми врятували. Увечері зазирнули з хірургом до стаціонару. Хотіли довідатися, як вона почувається? Вона лежала з розплющеними очима, побачила нас... Заворушила губами... Я думала: вона хоче щось сказати. Подякувати. А вона хотіла в нас плюнути... Я тоді не розуміла — вони мають право на ненависть. Чомусь чекала від них любові. Заклякла на місці: ми її рятуємо, а вона...

Поранених привозили на гелікоптерах. Як почуєш гул гелікоптера, біжиш.

Стовпчик термометра завмирає на позначці сорок градусів... Сорок градусів вище від нуля! Траплялося і п’ятдесят... В операційній нічим дихати. Серветкою ледь устигаю витирати піт хірургам, вони стоять над відкритими ранами. Через трубочку від крапельниці, протягнуту під маску, хтось із «нестерильних» медиків дає їм попити. Бракувало кровозамінників. Викликають солдата. Він тут же лягає на стіл і дає кров. Два хірурги... Два столи... І я одна операційна сестра... Асистували терапевти. Вони гадки не мали про стерильність. Метляю між двома столами. Раптом над одним столом гасне лампочка. Хтось бере і викручує її стерильними рукавичками.

— Геть звідси!

— Ти чого?!

— Геть!!!

На столі лежить людина... у неї розтята грудна клітка...

— Геть!!!

Добу за операційним столом стоїмо, було, що й дві. То з бойових поранених везуть, то раптом почнуться самостріли — у коліно собі вистрелить чи пальці на руці пошкодить. Море крові... Бракувало вати...

Тих, хто наважувався на самостріл, зневажали. Навіть ми, медики, їх сварили. Я сварила:

— Хлопці гинуть, а ти до мами захотів? Колінце собі поранив... Пальчика зачепив... Сподівався, до Союзу відправлять? Чому в скроню не стріляв? Я б на твоєму місці у скроню стріляла.

Клянуся, я так говорила! Мені вони тоді здавалися ницими боягузами, тільки тепер я розумію, що це, можливо, і протест був, і небажання вбивати. Але це тільки тепер я