Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

Але все-таки я там був...

Закінчив військовий інститут... І, відгулявши належну відпустку, улітку вісімдесят шостого я приїхав до Москви і, як було зазначено в приписі, з’явився в штабі одного важливого військового закладу. Знайти його було не так просто. Я зайшов до бюро перепусток, набрав тризначний номер:

— Слухаю. Полковник Сазонов, — відповіли на тому кінці дроту.

— Бажаю здоров’я, товаришу полковнику! Прибув у ваше розпорядження. Перебуваю в бюро перепусток.

— А знаю, знаю... Вам уже відомо, куди вас направляють?

— До Демократичної Республіки Афганістан. За попередніми даними — до міста Кабула.

— Неочікувано для вас?

— Аж ніяк, товаришу полковнику.

П’ять років нам навіювали: ви всі там будете. Тож, аніскільки нескриводушивши, я міг би чесно відповісти полковнику: «Я чекав цього дня аж п’ять років». Якщо хтось уявляє від’їзд до Афганістану як швидкі збори за першим дзвінком, по-чоловічому скупе на почуття прощання з дружиною та дітьми, посадку на літак, який реве в передсвітанковій імлі, він помиляється. Шлях на війну дістав необхідне бюрократичне оформлення: окрім наказу, автомата, сухпайка, вимагають довідки, характеристики — «політику партії та уряду розуміє правильно», службові паспорти, візи, атестати й приписи, довідки про щеплення, митні декларації, посадкові талони. І лише після цього ви сядете в літак і, відірвавшись від землі, почуєте крик п’яного капітана: «Уперед! На міни!»

Газети повідомляли: «Військово-політичне становище в ДРА лишається складним і суперечливим». Військові стверджували, що виведення перших шести полків потрібно розцінювати тільки як пропагандистський крок. Про цілковите виведення радянських військ не може бути мови. «На нашу долю вистачить», — у цьому ніхто з тих, хто летів зі мною, не сумнівався. «Уперед! На міни!» — кричав уже крізь сон п’яний капітан.

Отже, я — десантник. Мене відразу просвітили, що армія ділиться на дві частини: десантників і соляру. Етимологію слова «соляра» встановити так і не вдалося. Багато солдатів, прапорщиків і частина офіцерів роблять собі наколки на руках. Вони не вирізняються значною різноманітністю, частіше за все це ІЛ-76 і під ним купол парашута. Трапляються й варіанти. Наприклад, я натрапляв на такий ліричний сюжет: хмарки, пташки, парашутист під куполом і зворушливий напис: «Любіть небо». Із негласного кодексу десантників: «Десантник стає навколішки лише у двох випадках: перед трупом друга і щоб напитися води зі струмка».

Почалася моя війна...

— Шикуйсь! Струнко! Наказую здійснити марш за маршрутом: пункт постійної дислокації — повітовий партійний комітет Баграмі — кишлак Шевані. Швидкість на маршруті — за головною машиною. Дистанція залежно від швидкості. Позивні: я — «Фреза», решта — за бортовими номерами машин. Автомати з рук не випускати. Вільно! — Звичайний ритуал перед виїздом нашого агітзагону.

Я застрибую на свою беердеемку, невеликий прудкий броньовичок. Від наших радників почув її прізвисько — «балі-балі». «Балі» в перекладі з афганської «так». Коли афганці перевіряють мікрофон, вони, окрім нашого «раз-два, раз-два», кажуть «балі-балі». Мені як перекладачеві завжди цікаво все, що пов’язано з мовою.

— «Сальто!», «Сальто!» Я — «Фреза». Пішли!!

За невисоким кам’яним парканом два одноповерхових цегляних будиночки, покритих зовні вапном. Червона табличка: повітовий партійний комітет. На ґанку на нас чекає товариш Галман. Він одягнений у радянське військове хебе.

— Салам алейкум, рафіку Лагман.

— Салям алейкум. Четоур асті! Худ асті! Джор асті! Хайр хайріят асті? — видає він залпом традиційний набір афганських вітальних фраз, які всі означають, що співрозмовник цікавиться вашим здоров’ям. Відповідати на ці питання не потрібно, можна просто повторити те саме.

Командир скористався моментом, щоб загнути свою улюблену фразу.

— Четоур асті? Хуб асті? В Афгані по дур-рості.

Почувши незрозуміле, товариш Лагман здивовано дивиться на мене.

— Російське народне прислів’я, — пояснюю я.

Нас запрошують до кабінету. Приносять на таці чай у заварних металевих чайниках. Чай у афганців — неодмінний атрибут гостинності. Без чаю не почнеться робота, не відбудеться ділової розмови, відмовитися від чаю — те саме, що не подати під час зустрічі руку.

У кишлаку нас зустрічають старійшини й бачата, вічно невмиті (зовсім маленьких не миють узагалі, відповідно до шаріату шар бруду вберігає від злої напасті), одягнуті у казна-що. Якщо я говорю на фарсі, кожен вважає за необхідне пересвідчитися в моїх знаннях. Обов’язково буде запитання: котра година? Я відповідаю, це викликає шалений захват (відповів, отже, справді знає фарсі, а не вдає).

— Ти мусульманин?

— Мусульманин, — жартую я.

Їм потрібні докази.

— Калему знаєш?

Калема — це особлива формула, вимовивши яку ти стаєш мусульманином.

— Ла ілях ілля міах ва Мухамед расул аллах, — декламую я. — Немає бога, окрім Аллаха, і Мухамед пророк його.

— Дост! Дост (друг)! — лепечуть бачата і простягають на знак визнання свої тоненькі рученята.

Вони ще не раз попросять мене повторити ці слова, приводитимуть своїх друзів і заворожено шепотітимуть: «Він знає калему».

Зі звукової установки, яку самі афганці назвали «Аллою Пугачовою», уже лунають афганські народні мелодії. Солдати розвішують на машинах наочну агітацію: прапори, плакати, лозунги, розкручують екран — зараз покажемо кіно. Лікарі ставлять столики, розкладають коробки з медикаментами.

Починається мітинг. Наперед виходить мулла у довгій білій накидці й білій чалмі. Читає суру з Корану. Закінчивши суру, він звертається до Аллаха з проханням уберегти всіх правовірних від зла всюдисущого. Зігнувши руки в ліктях, здіймає долоні до неба. Усі, і ми теж, повторюємо за ним ці рухи. Після мулли виступає товариш Лагман. Із дуже довгою промовою. Це одна з особливостей афганців. Говорити можуть і люблять усі. У лінгвістиці є термін — емоційна забарвленість. Так ось у афганців мова не просто забарвлена, а розцвічена метафорами, епітетами, порівняннями. Афганські офіцери не раз висловлювали мені своє здивування, що наші політпрацівники проводять заняття за папірцями. На партійних зборах, засіданнях, активах я слухав наших лекторів із тими самими папірцями, з тією самою лексикою: «в авангарді широкого комуністичного руху», «бути постійним прикладом», «невтомно запроваджувати в життя», «нарівні з успіхами є деякі недоопрацювання» і навіть «деякі товариші не розуміють». До мого приїзду в Афганістан мітинги, ось такі, як наші, давно стали звичайною примусівкою, народ збирався, щоб потрапити на медогляд або отримати пакунок борошна. Зникли овації та дружні вигуки «заідо бод» — «хай живе!» зі зведеними догори кулаками, які обов’язково супроводжували всі виступи за тих часів, коли народ іще вірив у те, у чому його намагалися переконати, — у сяючі вершини Квітневої революції. У світле комуністичне майбутнє.

Бачата виступи не слухають,