Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

їм цікаво, яке буде кіно. У нас, як завжди, мультфільми англійською і два документальних на фарсі і пушту. Тут люблять індійські художні фільми або картини, де багато бійок і стріляють.

Після кіно — роздають подарунки. Ми привезли мішки з борошном і дитячі іграшки. Передаємо їх голові кишлаку, щоб розподілити між найбіднішими і сім’ями загиблих. Присягнувши публічно, що все буде як годиться, він разом із сином почав тягати мішки додому.

— Як ти вважаєш, роздасть? — занепокоївся командир загону.

— Думаю, що ні. Місцеві підходили і попереджали — нечистий на руку. Завтра все буде в дуканах.

Команда:

— Усім по стрічці. Підготуватися до руху.

— 112-й до руху готовий... 305-й готовий... 307-й готовий...

Бачата супроводжують нас градом каміння. Один улучає в мене. «Від вдячного афганського народу», — кажу я.

Повертаємося до частини через Кабул. Вітрини деяких дуканів прикрашені написами російською: «Найдешевша горілка», «Будь-які товари за будь-яку ціну», «Магазин “Братик” для російських друзів». Торговці закликають російською: «батник», «варенка», «сервіз “Сивий граф” на шість персон», «кросівки на липучках», «люрекс в біло-блакитну смужку». На полицях — наша згущенка, зелений горошок, наші термоси, електрочайники, матраци, ковдри...

Я давно вдома... Мені сниться Кабул... На схилах гір висять глиняні будиночки. Сутеніє. У них засвічуються вогні. Здалеку видається, що перед тобою величний хмарочос. Якби я не був там, то не відразу здогадався б: це лишень оптичний обман...

Я повернувся звідти і за рік пішов із армії. Ви не бачили, як блищить штик під місячним сяйвом? Ні? Я не міг цього більше бачити...

Пішов із армії та вступив на факультет журналістики. Хочу писати... Читаю, що інші пишуть...

— Калему знаєш?

— Ля ілях ілля міах ва Мухамед.

Дост! Дост!

Голодні солдати. Дистрофіки. Усе тіло у фурункулах. Авітаміноз. І завалені російською їжею дукани. Шалено крутяться зіниці в того, хто помирає від випадкового осколка...

Наш офіцер біля повішеного афганця. Посміхається.

Що мені з цим робити? Я там був... Я це бачив, але про це ніхто не пише... Такий оптичний обман... Якщо не написано, отже, ніби й не було. Так було чи не було?

Старший лейтенант,

військовий перекладач

— А я мало окремого пам’ятаю. Особистого. Свого.

Летіло нас у літаку двісті осіб. Двісті чоловіків. Людина в масі, у групі, у зграї і людина сама — це різні люди. Я летів і думав про те, що там побачу... дізнаюся... Війна — це новий світ...

Із напутнього слова командира:

— Підйом у гори. Якщо зірвешся — не кричати. Падати мовчки, «живим» каменем. Тільки так можна врятувати товаришів.

Коли дивишся з високої скелі, то сонце так близько, здається, можна взяти руками. Помацати.

До армії я прочитав книжку Олександра Ферсмана «Спогади про камінь». Пам’ятаю, вразили слова: життя каменю, пам’ять каменю, голос каменю... Тіло каменю... Ім’я каменю... Я не розумів, що про камінь можна говорити як про істоту. А там відкрив для себе, що на камінь можна дивитися довго, як на воду і вогонь.

Із повчань сержанта:

— У звіра потрібно стріляти дещо на випередження, інакше він твою кулю проскочить. І в людину, яка біжить, теж...

— Лишається живим той, хто вистрілить першим. Першим б...дь! Зрозуміли?! Якщо зрозуміли, то повернетесь, і всі баби будуть ваші!

Чи був страх? Був. У саперів у перші п’ять хвилин. У вертолітників, поки біжать до машини. У нас, у піхоті, поки хтось першим не вистрілить...

Ідемо в гори... Ідемо з ранку і до пізньої ночі. Утома така, що нудить, блюєш. Спочатку свинцем наливаються ноги, потім руки. Руки починають тремтіти в суглобах.

Один упав:

— Не можу. Не підведуся!

Учепилися в нього втрьох, тягнемо.

— Киньте мене, хлопці! Добийте!

— Сука, ми б тебе добили... Та в тебе мама вдома...

— Добийте!

Пити! Пити! Мучить спрага. Уже на півшляху в усіх порожні фляжки. Висолоплюється язик, висить, його назад не запхаєш. Якось ми ще примудрялися курити. Сходимо в гори до снігу, шукаємо, де тала вода — з калюжі п’ємо, гриземо лід зубами. Про хлорні пігулки всі забули. Яка там ампула з марганцівкою? Доповз і лижеш сніг... Кулемет ззаду строчить, а ти з калюжі п’єш... Захлинаєшся, а то вб’ють — і не нап’єшся. Мертвий лежить долілиць, здається, п’є.

Я тепер як сторонній спостерігач... Дивлюся туди... Яким я був? Я не відповів вам на головне запитання: як потрапив до Афганістану? Сам попросив направити мене для підтримування революційної волі афганського народу. Тоді по телевізору показували, по радіо говорили, у газетах писали про революцію... Зоря спалахнула на Сході! Ми мусимо допомогти, підставити братнє плече... Збирався на війну завчасно. Займався спортом. Навчався карате... Ударити вперше в обличчя — це непросто. До хрускоту. Треба межу перейти — і хрусь!

Перший убитий... Афганський хлопчик, років семи... Лежав, розкинувши руки, мов уві сні. І поряд розвернуте черево захололого коня... Якось пережив, напевне, тому, що книжок воєнних начитався.

Згадую наші «афганські» пісні. Квапишся на роботу і раптом починаєш бубоніти:

Скажи за що, кому і нащо, своє життя вони віддали?

Навіщо в бій виходив взвод, чому від кулі всі упали?

Озираєшся — хоч би ніхто не почув! Вирішать — навіжений або контужений звідти приїхав. (Співає.)

Афганістан — красивий, дикий, гірський край.

Наказ простий: вставай, іди і помирай...

Повернувся і два роки вві сні ховав себе... Ато прокидаюся з жахом: застрелитися нічим!

Друзів цікавило: нагороди є? Поранення є? Стріляв? Я намагався поділитися тим, що переживав, інтересу жодного. Почав пити... Пив на самоті... Третій тост — за тих, хто загинув... За Юрка... А міг його врятувати... Втримати... Разом лежали в кабульському шпиталі... У мене подряпина на плечі, контузія, а в нього відірвало ногу... Багато там хлопців лежало без ніг, без рук. Курять, жартують. Там вони в порядку. Але до Союзу не хочуть, до останнього просять, щоб їх залишили. У Союзі почнеться інше життя. Юрко в день відправлення до аеропорту порізав собі вени в туалеті...

Переконував його (ми вечорами грали в шахи):

— Юрку, не занепадай духом. А Олексій Маресьєв? Ти читав «Повість про справжню людину»?

— На мене дуже гарна дівчина чекає...

Іноді я ненавиджу всіх, кого зустрічаю на вулиці... Добре, що на митниці відбирають зброю, гранати... Ми зробили свою справу, тепер нас можна не помічати? А Юрка забути?

Уночі прокинусь і не можу зметикувати: тут я чи там?