Юрій Станіславович Митрофаненко - Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

відпустили затриманих і призначили до сплати контрибуцію в 250 000 крб. золотом. Але оскільки грошей у населення не було, то почали конфісковувати худобу, крам та збіжжя. Селяни втікали до лісу, поповнюючи партизанські загони [15].

Скориставшись відсутністю частини гетьманської варти, яка в той час перебувала в селах на Побережжі, Свирид Коцур восени 1918 року почав готуватися до захоплення Чигирина. У ніч 28 листопада 1918 року його загін в кількості 42 чоловік (з них вогнепальну зброю мали лише 34 партизани) оточив і роззброїв у чигиринських казармах гетьманську варту. Повстанцям вдалось здобути 500 гвинтівок та чотири станкових кулемети. Протягом лічених днів партизанський загін зріс до 200 чоловік за рахунок селян навколишніх сіл: Суботова, Янича, Новоселиці, Боровиці, Худоліївки, Трушівців, Розсошинців та інших сіл [32, 174].

Німецький загін з Чигирина відступив до Старої Осоти, де зосередився на цукровому заводі. Загін Свирида Коцура атакував німців. Кулеметник з Полуднівки «задавив» німецьку кулеметну точку. Німці відійшли на Кам'янку [1,174]. До чигиринських повстанців приєднались загони на чолі з Іваном Тихоненком, Трохимом Шостаком, Лопатою та Зубком. На спільному засіданні командирів загонів новоутворену військову одиницю названо Чигиринським куренем Червоного козацтва, а командиром обрано Свирида Коцура [16, 174]. Курінь налічував вже до 300 бійців. Вирішено було запропонувати німцям, що зосереджувались у Кам'янці, капітулювати. Дві делегації, послані повстанцями, затримані німецьким командуванням. «Тоді Коцур поїхав сам і сказав, що якщо через час мене не буде, то ламайте все. Німці погодились капітулювати. Німців розділи і роззброїли» [1, 174]. Трофеями партизанам дісталися 4 гармати та 6 кулеметів [16, 174].

14 грудня 1918 р. у результаті повстання проти гетьманату владу в свої руки взяла Директорія УНР. Почався вивід німецьких військ на батьківщину. А боротьба за українську ідею у Притясминні набрала нових обертів і в наступні кілька років пов'язана з діяльністю Холодноярської повстанської організації.

Розділ 4.
З історії мистецького життя краю
М. Долгих. Звуки музики під грім гармат

Часті стихійні зміни влади упродовж 1917-1920 рр. (радянської, проукраїнської, австрійських окупаційних військ, білогвардійської, повстанських угрупувань отаманів Никифора Григор'єва, Марусі Никифоровой, Нестора Махна та ін.) перетворили Єлисаветчину на постійний військовий плацдарм. «У нас ситуація фатальна, — констатував композитор К. Шимановський. — Така страшна каша і безлад, що немає ніякої змоги передбачити, що нас може очікувати» [26, с. 570].

Парадоксально, але на тлі хаосу і матеріальної скрути, психологічного утиску і військового терору, формування загонів самооборони, до яких було залучено інтелігенцію міста, і калейдоскопічності суспільно-політичних подій культурно-мистецькі процеси переживали піковий, кульмінаційний етап. 1918-1919 рр. стали періодом духовного розквіту і культурного піднесення Єлисаветчини, що найяскравіше проявилося в музичній сфері. Згідно з кількісно-якісними показниками концертного життя та представлених постатей видатних виконавців означений відрізок часу став найдинамічнішою фазою, найвищою стадією демонстрації досягнутих результатів регіонального виконавства. Ефективність ситуативній порі музичного апогею додавало поєднання суб'єктивних факторів, коли через міжвладдя й руйнацію транспортних артерій на теренах краю опинилися одночасно три групи мистецьких особистостей: 1) столичні митці, які «застрягли» на Єлисаветчині через гастролі або невдалі спроби виїхати з охопленої революційними вогнищами Росії, 2) місцеві уродженці, які в період суспільних катаклізмів намагалися з'єднатися з родинами чи по закінченні канікулярно-відпускного терміну не змогли повернутися до місця роботи чи навчання, 3) місцеві музиканти. У результаті консолідації мистецьких сил регіон на певний період мав у розпорядженні повноцінний штат як вокалістів, так й інструменталістів, що дозволило утворити активно функціонуючі Оперне товариство, симфонічний оркестр, струнний квартет тощо.

Координатна шкала культуро-творчих дій формувалася поступово. Восени 1917 р. знакові постаті — К. Шимановський, В. Гольдфельд — об'єдналися навколо Товариства на підтримку Суддівського відомства, очолюваного С. Коміссаржевським. Низка камерних вечорів, в яких виступали музиканти, визвала підвищену цікавість до їхньої творчості. Згодом до актів ознайомлення слухацької аудиторії з музичними новинками долучилися Н. і Г. Нейгаузи. Генріх Нейгауз скористався пропозицією організаторів дати сольний клавірабенд, програма якого включала широкий історичний спектр композицій, від виконання творів епохи бароко (хоральних прелюдій Й.С. Баха) через композиції романтичного напрямку («Фантазії» Р. Шумана, «Полонезу-фантазії» Ф. Шопена) до творчості постромантиків — С. Рахманінова (етюди), О. Скрябіна (Соната № 5), М. Метнера (імпровізації), К. Шимановського (Соната № 3).

Окремої уваги потребує висвітлення ще одного угруповання, в діяльності якого музика відігравала домінуючу роль — «Товариства любителів науки і мистецтва» (надалі — ТЛНМ). Започаткований у 1917 р.[3], осередок проіснував короткий період, але встиг сказати своє вагоме слово. М. Пашковський свідчив, що «товариству волею долі довелося рухатися саме шляхом музичним, залишивши поки в забутті завдання науково-повчальні та популяризаторські» [15].

Одна із чергових загальноміських акцій ТЛНМ — вечір, присвячений пам'яті П.І.Чайковського у зв'язку з 25-річчям від дня смерті композитора 25 жовтня 1918 р. — майже не залишила коментарів у місцевій пресі, але виданий буклет [3] заходу дозволив не лише відтворити план події, а й оцінити розмах, широту та ґрунтовність організації. У брошурі містилася біографія композитора, перелік його основних творів та спеціально написані вірш С.І. Д-кого «Світлій пам'яті гордості землі російської» та «Гімн П.І. Чайковському» (сл. і муз. Г.А. Гольденберга). Для вечора було виготовлено бюст композитора (скульп. А. М. Бурдзинкевич) та його портрет (худ. М.Л. Ганопольський). Програма заходу, як і підготовчі моменти, вирізнялася масштабністю й глибоким знанням творчої спадщини композитора, намаганням продемонструвати різні стильові грані його таланту. Цьому сприяла участь двох мішаних хорів (любительського п/к К.І. Островського та учнівського п/к О.О. Коссовського),духового оркестру п/к А.О. Шляхти, струнного квартету (А.С. Лип'янський, М.В. Немировський, С.Х. Шапіро, Є.Б. Кабановський), солістів Г.Ф. Беренштейн, Л. Л. Бєляєвої, А.Д. Алексеева (вокал), М.О. Гольденберґ-Славінської, Є.А. Соловйової (фортепіано), А.С. Лип'янського (скрипка). Планувався навіть приїзд Одеського симфонічного оркестру під диригуванням С.Н. Штейнберга із виконанням Симфонії № 6,