Лілія Черен - Марта

«дівчатками-ляпавками», а ви ще досі застрягли в пуританській моралі покійної бабці Вікторії!

— Володя щойно з Америки, — похвалилася Марта.

— Ну, не все у них там добре, — відказав один масно-пикий, але ще молодий чоловік, котрого раніше представили як Семена. — Я чув, що у цих буржуїв строгий

«сухий закон». А у нас — краса: пиво — будь ласка! З минулого року ще й наливочку дозволили. Ходять чутки, що скоро дійде черга й до горілки.

— Щодо «сухого закону», то це не така вже перешкода для справжніх пияків, як ми, — усміхнувся Володимир. — Є такі місця, «спікізі», де кипить життя, алкоголю досхочу, а дівчатка у легеньких сукнях демонструють стрункі ніжки, танцюючи чарльстон.

— Хм... «дівчатка-ляпавки»... Здається, в Англії «флаперами» ще у XVII столітті називали молодих повій, — сказав Герберт. Кинувши погляд на Марту, він побачив, як старанно вона приховує збентеження, й одразу пожалкував про сказане. Але зверхній тон і подальший наступ Володимира не дозволяв йому капітулювати. Герберт мав прийняти цей виклик на дуель.

— І що з того, якби це було навіть правдою? То ж було колись! — включився у дискусію Сашко. — Справа в іншому. В тій свободі, яку дарує сучасна доба жінці. Вона більше не змушена заковувати себе в корсет і мораль. Жити з нелюбом у остогидлому шлюбі і водночас ходити на прийом до лікаря по інтимний масаж від істерії, щоб отримати хоч би краплинку природного задоволення! Ха!

— Отже, «Геть сором»! Хай живе «вільна любов»! -підняв пивний келих товстун.

— Саме завдяки такій пропаганді газети наповнені інформацією про сифіліс, аборти й аліменти! — не вгавав Герберт.

— Ви рідкісний зануда! — відказав Володимир.

Герберт неприязно подивився на модні коротенькі картаті штанці Володимира, які від того, що їхній власник сидів, іще більше підсмикнулися, оголяючи кольорові шкарпетки й косоокі туфлі-американки. Недарма на непманів виливають стільки бруду в газетах, щось у них є типологічно огидне, — подумав німець.

Проте Володимир не вмів тримати зла на когось, хто не поділяв його поглядів. «Що візьмеш з телепня?» — розмірковував він. А будь-яке знайомство, чоловіча компанія, відчуття єдності додавали йому смаку до життя. Тому закономірним підсумком суперечки з Гербертом стали слова:

— Не будьте таким серйозним, хлопче! — на підтвердження свого дружнього ставлення Володимир ляснув накостриченого співрозмовника по плечу. — Ліпше випийте, не соромтеся, я пригощаю.

Герберт і справді сьорбнув пива. Але куштував, не відчуваючи смаку.

Повисла мовчанка, що могла б стати незручною, якби увагу товариства не відволікла піонерка, яка збирала кошти для дітей-безхатьків. Дискусія увірвалася. Розмова, яка виникла за кілька хвилин, утратила свою гостроту і зачіпала здебільшого загальні теми.

Київ, жовтень 1924 року
1

Це була звичайна п'яна вечірка в одноповерховому будиночку з мезоніном на Деміївці, який Володимир і Тимур Миколайович використовували у своїх бізнесових (для ведення переговорів і як склад), а також у приватних справах.

Сьогодні був присутнім і Герберт. Уже минуло кілька місяців, як він інколи почав з'являтися у цій компанії. І щоразу докоряв собі за те, що проводить час із жалюгідними нікчемами й марнотратниками життя, якими він вважав усіх непманів. Але через кілька днів якась незборна сила знову тягла його шукати зустрічі з ними.

Він знаходив собі різні пояснення. Зокрема те, що він так і не заприятелював ні з ким новим після повернення до Києва, а старі зв'язки, ще довоєнні, якось обірвалися. Звичайно, була Лариса Василівна, але стара панна не надто цікава компанія для молодого хлопця.

Десь тут було раціональне зерно, хоча за своєю природою Герберт був відлюдькуватим одинаком, який найкраще себе почуває вдома у тиші й спокої з гарною книжкою...

Але, аналізуючи свої емоції, хлопець усе частіше доходив думки, що не пошук компанії його вабить до цього чужого йому гурту людей, а привабливість дівчини, яка належала іншому. І чим далі Герберт переконувався у своєму припущенні, тим більше це усвідомлення мучило його.

По-перше, Марта була закохана в іншого, хоча той і не поспішав з одруженням, і це було очевидно. Подруге, вона була якась... і тут Герберт зупинявся, щоб підібрати точні слова, які крутилися на кінчику язика, але все вислизали від нього. якась надто. гм. жива. Як необроблений дорогоцінний камінь. Йому хотілося, щоб її сміх бів тихшим, рухи плавнішими, щоб обличчя зберігало лагідну стриманість, а не наповнювалося театром емоцій. У її словах було надто багато дитячого, наївного, а судження, на його думку, були здебільшого поверховими.

Герберт вивчав доскіпливо об'єкт свого захоплення і з сумом запитував себе: «Що ж мене так зачепило? Та вона ж за цим гарненьким фасадиком зовсім порожня! Де ідея, яка б надихала її на духовний і моральний ріст? Де твердість і принциповість поглядів?