Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

Удома його не було трохи більше трьох годин. Здавалося — вічність. Ну добре, нехай не вічність. Але цей час видався гімназистові точно довшим за добу. Тож сам здивувався, глянувши на годинник, коли Едик Баранов на прохання, точніше — за наказом Шпига — провів їх із Джентльменом додому. Добре, хоч батьки виявили тактовність, не дзвонили синові. Юрко сам набрав їх, щойно вийшли з врятованого будинку.

Дорогою розпитав Едика про все детально. Дізнався, що хотів, не було в цій історії вже білих плям. Можна сказати, розпрощалися ще не друзями, але вже — гарними приятелями. Попри все, що було. Вислухав його Юрко й навіть зміг зрозуміти.

Та вдома під вечір почало теліпати.

Лоб ряснів холодним потом. Терпнули кінчики пальців. Ноги підкошувалися, наморочилася голова. Стрімко підскочила температура, почалася гарячка.

Мама переполошилася, як побачила - власних сил і знань бракує, викликали швидку. Тато відразу сказав: нервовий зрив у хлопця. Ще б пак, такий стрес зранку пережити. То він ще нічого про інші стреси й пригоди не знав. Інакше б все стало ясно раніше. Не всякий дорослий, міцний та гартований, нормально переживе, коли вдасться вирватися з обіймів смерті — полум’яних, без перебільшення.

Ну, деталі зайві.

Хоч як — стрес, нерви, перевантаження.

Провалявся Юрко всі вихідні. Вставав мало, зате спав багато. Тож відновився досить швидко. А понеділок, перший офіційний день канікул, приніс чимало сюрпризів. І всі — від батька.

Пам’ятаєте дядька кумедного? Приходив до нас, бульдога знайшов. Шпиг, Назар Захарович? — почав здалеку, повернувшись додому раніше, ніж зазвичай.

Почувши цс, гімназист напружився, хоча й знав — рано чи пізно все має початися й план сищика спрацює. Джентльмен теж принишк на килимку, нашорошив вуха.

— Еге, милий такий чоловік, — згадала мама. Здається, колись у міліції служив. Тепер у відставці чи на пенсії, забула вже.

— Так ось, Раїсо Лук’янівно, — тон Івана Туряниці став урочистим. — Милий чоловік і кумедний дядько сам-один вистежив відомого злочинця на прізвисько Павук!

— Чим відомий? Не знаю такого.

— Нічого дивного, Раю, що ти не знаєш нікого з кримінальників, — реготнув тато. — Втік сюди з Донецька, де так устиг нашкодити, що окупанти російські та їхні служки в розшук оголосили. А в Києві так званий Павук організував поширення наркотиків у школах та гімназіях!

— Ой! — мама сплеснула руками, глянула на Юрка.

— Та отож! — тато підійшов, обійняв її за плечі. — Подробиці ми ще почуємо. Зараз важливо одне: Перша гімназія теж потрапила в його павутиння. Замішаний один із учнів. Хто — таємниця слідства. Думаю, директор теж не скаже. Зате з нашого сина Юрія будь-які підозри автоматично знімаються! І не лише з нього, як я почув!

Бульдог завиляв куцим хвостом, підстрибнув, тявкнув, потерся об Юркову ногу.

— Він має рацію, — тато кивнув на собаку, потім присів, почухав за вухом, глянув на сина. —

Я був правий, коли тобі повірив. Та й мама сумнівів не мала. Ми з думками збиралися, несподівано все тоді сталося. Словом, оклигуй. І за тиждень - з речами на вихід. Назад, до своєї гімназії. А сьогодні ми, мамо, з такої нагоди їстимемо торт.

Не виказав себе Юрко нічим.

Стримався, хоч радів щиро за себе й за Антона з Діаною. Тепер він теж повернеться, вони будуть разом, а Вову Нещерета вже ніхто не побачить. Провести таку справедливу рокіровку теж входило у Шпигів план.

Ось тільки гімназист чекав також інших новин - про Стрельцова, Медвідька, Раєвського. Він хотів почути: їх теж викрили, зловили на гарячому, покарали. Бо всі вони в змові, а Стрельцов, крім усього, послідовно нищив усе, що нагадувало про українські перемоги.

Нічого. Анітелень.

Ніби й не горіли старі будинки, ніби не злизував їх своїм язиком Вогняний Змій.

Єдина втіха — з Лізою помирився.

Тоді, після розмови з татом Юрко спробував поговорити з нею. Кинула слухавку, ледь почула голос. На листи й повідомлення мовчала.

Так тривало цілу добу, аж раптом у п'ятницю дівчина озвалася сама.

— А я все знаю! — вигукнула замість привітання.

— Що ти знаєш? — запитав обережно.

— Про Павука, який наркотики в нашій гімназії продавав! — це прозвучало так урочисто, мовби Ліза сама зловила бандита за барки. Бо засмутилася, коли вітчим після тієї історії з тобою вирішив перевести мене в іншу гімназію. А вчора ввечері каже: поліція знайшла винних, тепер у Першій зразковій все спокійно й безпечно.

— Про мене — нічого?

— Ой, ну тебе! — почув у слухавці дзвінкий сміх. — Ну, помилилися. Коли такі справи кояться, та ще й у найкращій гімназії Києва, дорослі завжди роблять помилки.

— Не лише дорослі.

— Добре, добре, я теж, — тепер Юрко вловив примирення. — Гаразд, не дмися. Уяви себе на моєму місці.

— Я б тебе ні в чому такому не підозрював.

На мить Ліза вмовкла, тільки сопіла йому у вухо. Потім легко змінила тему:

— В неділю можемо погуляти, як завжди, — говорила, ніби нічого й не сталося. — Скучила за Дженкою. Хочеш, ще щось скажу?

— Кажи.

Марта, — вона стишила голос. - Ернестівна, чув? Вона захворіла, хі-хі. Від мене заразилася.

— Буває.

— Та буває. Але ти не допетрав — тепер я без неї зможу гуляти! Ніхто над душею не стоятиме! Тому давай, до неділі! Парк Шевченка, друга дня!

— До неділі, — машинально відповів гімназист.