Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

коли людці, подібні до вас, ходять собі містом, сидять у кафе, танцюють у клубах чи якось інакше розважаються! Не треба чекати ночі! Я робитиму це, коли захочу! Ніхто мене не зупинить, ніхто не зашкодить!

-      ТА ЗРОБИ ВЖЕ ЦЕ, ХВАЛЬКО!

Знову хтось говорив за їхніми спинами.

Завмер Павук, явно не чекаючи такої появи.

Шпига це теж заскочило зненацька. Він розвернувся й став так, аби бачити нову особу і при цьому не зводити очей з Павука. Бульдог схвильовано задріботів лапами. А Юрко Туряниця не повертався. Сказав, аби добре почули:

-         Дякую за попередження, Едику. І особлива подяка за вчорашнє. Не будь тебе, ми б тут не стояли.

А тебе, Турянице, там узагалі не мало б бути! — відповів Едик Баранов із десятого «В».

-         Так, стоп! Я нічого не розумію! Чого ти приперся! — гаркнув Павук із кутка.

Щоб на власні очі глянути, як працює моє творіння, — пояснив Едик, тепер виходячи наперед, і його сутула постать заступила віконний отвір. — Але ти мене вичислив, малий. Як дізнався?

— Ти ж сам написав!

— Зі свого телефона. Номер я тобі не давав.

А ти свій позначив у оголошенні, коли шукав, кому б значок віддати.

— Зате твій номер має Антон з паралельного класу. Друг Діани. Це вона згадала смішний випадок, коли ти ледь не спалив кабінет хімії. Бо доводив нашій Блоховській свої таланти. Адже ти сам з Донбасу. Антон сказав Діані, вона - мені.

— То й що! — огризнувся Едик, труснувши кучерями. — Відразу ворог?

— Через таких, як Павук, переселенців часто ворогами вважають, — визнав Юрко. — Ось ти й хотів про себе заявити. Щоб поважали за таланти, а не за те, де народився й живеш. Винайшов суміш, яка спалахує від повітря і ніколи не гасне. Ну, все тоді загасили. Тебе вигнали з хімічного гуртка. Ти образився. Далі легко додумати.

— Е, то оце, виходить, той самий спільник Павука? — від подиву Шпиг знову почав втрачати пильність. — А той, як його... Вова Нещерет?

— Як бачите, зірка гімназійного футболу приторговувала наркотиками в школі. Хто його, гордість нашу, запідозрить? Як невизнаний хімічний геній зійшовся з палієм, історія окрема. Думаю, ми її почуємо...

— А я думаю — ви вже занадто молотите язиками! — нагадав про себе Павук. — 3 тобою.

Баранов, розмова окрема. Чого припхався не знаю. Але вляпався ти, щеня, по самі вуха!

— Хіба не я сказав про це місце? - несподівано рівним голосом мовив Едик.

— До чого тут...

— Хіба не я дав тобі чергову порцію своєї вогняної суміші? — правив той своє, не слухаючи.

— І далі що?

— Роби, як треба. Мені набридло! — тепер голос дзвенів. — Мене нарешті повинні побачити, почути й оцінити! Я для того почав ці всі справи з тобою! І весь час у тіні! Давай, ПАЛИ!!!

— Запалю! Коли ти вже так — справді, хай всі бачать!

Павук замахнувся.

Едик незворушно стояв і дивився на нього.

Шпиг думав, що робити, рахуючи варіанти.

НІ!!! — загорлав Юрко.

Павук кинув пробірку.

Брязнуло розбите скло.

Всі завмерли.

Нічого не сталося.

Першим оговтався Павук. Заметушився в кутку, покрутив головою, ступив крок уперед, потім - назад. Нагнувся, видивляючись перед собою. Навіть для чогось подмухав, наче від того вогонь з’явиться швидше.

- Не старайся, - єхидно сказав Едик Бара- нов. — Воно не загориться. Більше мій Вогняний Змій, моє дітище, шкоди не наробить.

— Ти... Ти довго думав, зраднику? — видушив із себе палій.

— Довго. Ще б думав. Але вчора, в тому будинку, побачив, на що ти здатен. Я хотів, аби тебе зупинили, а про мене не дізналися. Бач, не вийшло. Довелося взятися самому.

Кожне його слово мовби приводило сищика до тями після тривалого непритомного стану.

— Так ти за нас, чи як тебе розуміти? Зовсім вже заплутав тепер!

— Я сам за себе, — відповів Едик. — Тому й писав записки й повідомлення ось йому, кивок на Юрка. — А ще раніше підкинув на місце пожежі свій значок. Дуже хотілося підказати слід, де шукати палія.

— Так щоб тебе не зачепило? Хотів осторонь бути?

— Довго пояснювати. Хоча мислите як треба. Знову всі захопилися — заговорилися.

Лиш на коротку мить випустили Павука з уваги.

Той уже зрозумів — програв, і чекати більше нічого. Кинувся зі свого кута до віконного отвору, на ходу відштовхнувши Едика, який перегородив шлях. Вже скочив на підвіконня. Зараз утече, заляже глибоко, шукай його потім. Ще й доведи, що саме він старі будинки палив.

Але і Юрко захопився викриттями й сповідями.

Заслухався, пильність утратив, як і всі. Хватку послабив, шкіряна ретязь виповзла з розтисну- того кулака.

Відчув свободу Джентльмен.

Ніхто тепер не стримає.

Кулею з місця зірвався. Стрибнув, як ніколи не стрибав. Зуби націлив, куди треба. Схопив, зімкнув щелепи.

Повиснув у палія ззаду, нижче спини.

А криків його не чув ніхто. Машини гули ззовні, рух у п’ятницю ввечері посилений. Та й затягнули Павука всередину вчасно.

Уже потім Назар Шпиг швиденько гімназистам інструкції дав.

Розділ тридцять перший
Тут стається бажане примирення

Одного не врахував досвідчений у кримінальних справах чоловік — Юрко — хлопчик, жива людина й