Улас Олексійович Самчук - Волинь

Настя перебиває:

— Чому не маємо — маємо. Спасибі за пораду. А може, його маслосвятіє справити та почаївськими мощами обкурити?

— Ну, то вже хіба опісля, а тим часом не везіть його нікуди і не обкурюйте. Йому тепла треба.

Настя заметушилась, воно би й слід прийняти гостя, чимсь почастувати, але тут воно дійсно нічого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та кілька шматків хліба.

— Вибачайте за таке прийняття… Такі ми тепер господарі, що ніяково признатись.

— О, а мені ще чого треба? Що ви, що ви… Хіба я не знаю вас, а ви мене. Мені ось треба квапитись додому, дивіться, яке надворі починає…

І Юхим дійсно хутко відійшов, не дивлячись, що Матвій затримував посидіти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лікаря, ще раз розказав, чим і як поїти, і пішов.

У понеділок, ідучи ледь світанок до каменю, Матвій міркував про того лікаря. Воно то легко сказати — лікар, але ось останні копійки, навіть ті зароблені біля каменю, відніс Григорчукові, а ще борги сплачуй, проценти плати, податки плати, «штраховку» плати… До того і час вельми тяжкий до міста з хворим їхати. Хуга зірвалась і холод великий. Матвій рішає зачекати з лікарем, а може, Бог поможе.

Одначе, як вернувся ввечері додому, на душі в нього стало відрадніше. Володько міг уже розмовляти, хвилинку навіть підвівся, щоб посидіти і щось трохи лемензнув. Не міг тільки звестися на ноги, йому їх відняло, зовсім їх не відчував, лише порою щось у них вище колін, на задніх стегнах, дуже боліло, сіпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик, коли ж хтось був у хаті, ціпив зуби і мовчав. Матвій, бачучи таке, повеселішав і рішив таки «почекати з лікарем».

Минали дні за днями.

Володько лежав, ноги його попухли, не міг ними порухнути. І коли вже надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:

— Дитино, дитино! Наробило ти мені бідоньки — наробило. Ночі мої, сон мій, спокій мій! А чи я тобі не казала, а чи я тобі не наказувала? Сиди в хаті — мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Ні. Не послухав, і от лежиш, а в серці моїм камінь гарячий, ох, треба було тебе бити, ох, і треба було!

Володько волів сто разів більші терпіти болі, ніж вислухувати оті вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучі сльози, що лилися десь із самої душі. Знає він, що матері не легко, що має вона повні руки роботи, повну голову мороки, а тут ще і це… І опоруй його, і на руках винось, і грій, і пильнуй. Різні думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то все сталося, як то він дійсно завжди на тому льоду та в млині. А той останній вечір… Заслухався тієї казки і не запримітив, що вечір, що ніч, що холод. Вертався назад і неміг уже перестрибнути потічка, що пересікає стежку і впадає до річки. Ноги його заклякли і не хотіли рухатись, і ледве, ледве обійшов довкола глибоким снігом, і мало, мало не загруз, а то біда… Хто б його там знайшов — аж страшно подумати. Замерз би як стій… І хлопець уже уявляв себе, як то він десь там лежить завіяний снігом і ніхто не знає, де він дівся, і від того почав далі думати. Почав думати, а де б він тоді подівся, коли б його дійсно завіяло снігом? Чи жив би далі? Чи знайшли б його, і понесли отуди на могилки і там закопали б у землю? А коли б закопали, то що він тоді робив би?

І все лежить, і все думає. Дивиться у стелю, бачить там візерунки всілякі, закопчені ребрясті, липові дошки різні видива творять, а уява малює з них картини, то якісь краєвиди далекі і привабливі, то знов звірі дивні і небувалі, то знов люди якісь, що йдуть юрбою і поодинці. Мрія летить і несе з собою хлопця. Видавалась дорога рівна, довга, обсаджена тополями, небо синє і глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить далеко… А він живий, і здоровий, і щасливий біжить здоровими ногами, ніби птах, вільний між небом і землею.

На третьому тижні Володькового лежання поробились у нього на стегнах великі нариви. Незабаром вони прорвались і почали текти. Витікало багато матерії, у хаті недобрий запах, мати не встигає міняти підстилок… Від довгого лежання в одному положенні на спині поробились пролежні. Усе то пече, щемить, не дає ні вдень, ні вночі спокою. Хлопець блідий, змарнілий, аж прозорий і все лежить із заплющеними очима. На чолі іноді з'являються краплини холодного поту і тоді мати знов починає плакати та ламати руки.

Але найгіршими були ночі, тихі ночі. Все довкруги спить, спочиває, мовчить. Один тільки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний спокій. Він лежить з розплющеними очима і вдивляється в темноту. Іноді йому щось страшне ввижається, здається, що по хаті хтось тихо ходить, там то там заторкне щось і робить шерех. І тоді йому робиться моторошно, він натягає на голову якусь прикривку, пітніє, кров його б'є хоровитим боєм, нерви болюче напружені. Іноді він трохи засне, але ненадовго. Буває, що йому щось недобре сниться, і тоді він у сні скрикує. Тоді встає мати, перемінить йому підстилку, запитає щось, перехрестить і лягає знов.

І так далі минають дні.

Наближається, нарешті, весна. Уже в березні помітне її наближення. Дихне інколи теплішим, сніг, там то там, тікає зі свого місця і оголює землю, сонце без страху, одверто заливає малі віконечка і проривається двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується і її іноді видно з вікна.

Ах, яка та весна! Яка то свіжа радість! Володько чекає її і не дочекається, хоча він усе лежить і не може ніяк устати. Зате Хведот без перерви сторчить у тих вікнах і все викрикує:

— Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:

— О! Воводьку! Песик побіг! Або:

— Воводьку! Дивись! Узе нема снігу!

Володько тільки слухає і тільки заздрить. Ну, чому всі ходять і всі бачать, а тільки він лежить отут і нічого не може бачити, що там надворі діється. А там того мусить бути так багато і таке воно все хороше.

Але Володькові вже значно покращало. Лежить, але йому принаймні з ран не тече і, підпертий подушками, він може вже сидіти. Цього року в