Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

— Спілі, — дівчинка складав ягоди в кошик. — Це не звичайна горобина, а королівська. Хлопчиська до мертвої королеви йти бояться. Кажуть, вона прихильна лише до дівчат. А цим здоровулям — як пройти лісом? Вони й вулицю перебігти бояться!

Вона обернулась до мене й простягла пригорщу ягід:

— Візьми, пане… чи ти пані?

— Дякую… А хто вона, мертва королева?

— Як хто? — дівчинка насупила чоло. — Королева. Мертва. Дружина короля.

— А король теж умер?

— Ні. Він вивів своє Королівство з нашої країни… Королівство пішло. А країна залишилася.

— Як… скажи мені, як звали цього короля?!

— Ніхто не пам’ятає, — дівчинка спритно наповнювала кошик. — Відьма сказала слово забуття. Ніхто не пам’ятає, як його звали.

Дотягуючись до верхніх ягід, вона стала на надгробок босими ногами.

— Я не боюся мертвої королеви. Її вирізьбив мій батько. Він багато чого вирізьбив, одних надгробних пам’ятників — купу! Гарна, правда?

Я механічно вкинула до рота одну з подарованих ягідок. Вона здалася такою терпкою — язик у трубочку згорнувся.

— Королева дуже давно вмерла. Мене ще на світі не було. Що вона мені зробить? — жуючи та облизуючи пальці, дівчисько зіскочило на траву. — А ти, пані, хто ти така?

Я нахилилася й підняла Зшивач. Поцілувала клинок, забруднений землею і глиною.

— Я маг дороги, Улейко.

Вона завмерла, начебто її підстрелили. Сірі очі покруглішали, щоки почервоніли, забруднені горобиновим соком губи розкрилися:

— У тебе такий меч, як у королеви!

Вона дивилася на Зшивач у моїх руках.

* * *

Місто розрослося, кілька разів вихлюпнулося за стіни, й передмістя сягали тепер узлісся. Я крокувала тією самою дорогою, якою колись виступала в похід разом із Королівством, а поряд на білому крилатому коні їхав Оберон. Дівчинка Улейка дозволила вивести її з лісу — хоча незрозуміло, хто кого проводжав, я ж зовсім не знала дороги, а вона сновигала майже невидимими стежинками, наче в голові мала точний покажчик. Дорогою вона теревенила без угаву — її батько виліпив статую мера, найзнаменитішої людини в місті, а ще на останньому ярмарку в юрбу кидали монетки бажань, Улейці дісталася одна, вона побажала великий шматок шоколаду, але батько подарував їй лише цукор на паличці. Звідтоді як звідси пішло Королівство, казки стали нуднішими й монетки бажань майже не працюють…

Я слухала її впіввуха: всередині стукотів величезний секундомір. Я не знала, скільки часу минуло в Королівстві, можливо, все вже втрачено, боротися пізно — але Зшивач вів мене по червоній нитці, як пес по сліду, й мені іншого не лишалось, як продовжувати гонитву.

Нарешті ми прийшли до Улейчиної домівки; скульптор був на місці, на радість мені та досаду Улейки. Кошик у руках дівчиська виявився речовим доказом, а батько був налаштований рішуче:

— Ти ходила в ліс?! — загрубілою долонею він зірвав стебло кропиви, що росла в кутку двору.

Улейка позадкувала:

— Я недалечко, тільки на узліссі…

— Брешеш! Ти була біля мертвої королеви! Я говорив, що за таке відшмагаю?!

— «Відшмагаю, відшмагаю», — Улейка відступала й далі. — Ти скульптор, тобі аби тільки сікти!

— Жартуєш, еге? А ти знаєш, що в лісі з’явилися розбійники?

— Зі мною був маг дороги! — знайшла виправдання Улейка.

— Хто?!

Я вийшла з-за стулки воріт. Скульптор, літній уже чоловік з вузькими плечима й непропорційно великими кистями рук, втупився спершу в мій меч, а потім уже в мене.

— Я маг дороги, — голос мій звучав хрипко, — й дуже поспішаю. Мені треба поставити вам одне запитання.

— Цей меч…

— Так. Ви різьбили пам’ятник мертвій королеві?

— Я, — він стис губи.

— Вона… вона була похована з цим мечем?

— Ні, — він дивився мені у вічі. — Я ніколи не бачив цього клинка… раніше.

Він прокашлявся й продовжив:

— Король побажав, щоб кам’яна королева тримала в руках меч. Він намалював мені ескіз. Я виліпив меч спершу з глини, а потім викарбував у камені. Мене, пам’ятаю, вразило, що клинок із діркою… Пані, магів дороги більше нема в нашому світі. Королівство пішло… залишилися тільки старі казки, — промовляючи це, він механічно обривав листя з кропив’яного стебла, наче ворожив.

— Залишився ще дехто. Жінка, яка належала Королівству, але не захотіла піти з вашого світу. Ви її знаєте?

— Една, — скульптор спохмурнів. — Вона відьма.

— Мені треба її бачити. Де вона живе?

Улейка тихцем прослизнула вздовж стіни, викладеної з колод, раденька, що про неї забули. Шаснула в дім. Тихенько ляснула двері.

— Вона відьма. Поробити може на лихе. Вона може…

— Я не маю хвилини в запасі, перебила я. — Мушу побачити її якомога швидше.

— Вона живе в межах міста, за другою стіною, на Торговельному тракті. Його ще називають Парадом Королівства. У неї великий двоповерховий будинок із бляшаним драконом на даху.

— Дякую, — я повернулася, щоб іти, але забарилась. — Ви знали короля?

— Так.

— Як ви його звали?

— Я звертався до нього «Ваша величносте»,-суворо відповів скульптор. — Більше нічого не пам’ятаю.

* * *

Я не впізнавала цього будинку, навіть коли підійшла впритул. Але запах — запах змусив мене насторожитися.

Звичайно, є величезна різниця між тим, як пахне місто вдень і вночі. Але різниця все-таки менша, ніж між запахом цього міста — і, наприклад, луки чи річки. Або запахом Королівства; я стояла на людній і курній вулиці, у яку вливалися, мов річкові притоки, темні завулки. Гуркотіло залізо — працювала кузня. Котилися вози, крокували купці й робітники. На мене поглядали хто з цікавістю, хто з побоюванням. Декотрі перешіптувалися.

На стежці перед будинком відьми росла трава — тут ніхто давно не ходив. На даху ловив вітер бляшаний дракон. Паркан був кам’яний, невисокий, через нього легко й зручно перелазити…

Отут-то я й згадала цей дім.

Жінка сиділа біля каміна. Шила дракона з ганчірок. «Хто тебе послав? Хто тебе підіслав?!»

Ось, виявляється, куди мене закинуло того, першого разу, коли я вчилася самостійно ходити між світами. От із ким мені довелось зустрітись. Якби ж знаття…

Але під час тієї, першої зустрічі зі мною не було Зшивача.

Я вихопила меч з ремінної петлі на боці. Продовжуючи мій рух, клинок рвонувся вперед і вгору, висмикнув мене на виворіт, як рибалка витягає карася з води. Я побачила червону нитку у вушку голки; нитка тяглася в дім.

Хвіртка відчинилася без рипіння.

* * *

Одні виворітні нитки тут були обірвані, як нерівні китиці на скатертині, інші збилися в джгути, схожі на дреди. Ніде раніше я не бачила стільки потворних петель і затягнутих вузлів; вони провисали й натягалися, пульсували, рвались. Я пробиралася немов крізь величезне павутиння, гидливо відводила від обличчя розкошлані відростки. Крізь туге божевільне