Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

Ганьба зрадникові. Смерть некроманту!

Я вкотре приземлилася й не втрималась на ногах. Упала на м’яке, не випускаючи меча. Клинок Зшивача раптом дзвякнув об камінь: меч встромився в підставу високої гранітної плити, немов ніж у шматочок сиру, і потяг червону нитку вглиб.

Стоячи навколішки, я могла розгледіти лише край плити; навколо, дуже близько до неї, стояли горобини, зігнуті, начебто згорблені, у гронах зелених плодів, які ледь почали жовтіти.

Зшивач зробився непід’ємно-важким. Хрестовина його торкнулася одним кінцем каменя, другим — землі. Я чекала; тут, на вивороті, було виразно чути, як сухо шелестять горобини.

Зшивач раптом рвонувся, вивільнився з каменю одним рухом, начебто його вихопив із піхов велетень. Від несподіванки я скрикнула; у вушко голки були вправлені, сплітаючись, дві нитки — червона й біла. Я бачила їх єдину мить — по тому Зшивач висмикнув мене на лице світу, як висмикують із землі тонку морквину.

* * *

Плита виявилася надгробком.

На сірому з прожилками камені лежала жінка, така само кам’яна, як її ложе. Очі в неї були заплющені, обличчя стомлене, ніби їй нарешті дали змогу відпочити після важкого дня. На волоссі щільно сиділа кам’яна корона. Скульптор ретельно вирізьбив кожну складку сукні, візерунок на мереживному комірі й манжетах; руки в жінки були складені на грудях, пальці сплетені, між долонями затиснуте руків’я меча. Дивно, адже ця королева — не воїн…

Торішнє листя вкривало скульптуру, мов ковдра, — до талії; я обережно змела його на землю.

З-під широкої кам’яної пелени визирали носки легких черевичків. І майже цих носків сягав кінець клинка з довгастим отвором — вушком голки.

Кам’яна королева тримала в руках Зшивач.

Волосся моє стало сторч. Я позадкувала й розгледіла напис на камені — він майже повністю заріс мохом. Тремтячою рукою я здерла зелене напинало.

«Вам, заблуканим у темряві… вам, не повернутим із вивороту… присвячується…»

Більше я нічого не змогла прочитати.

Зшивач валявся поряд, у траві. Я розмотала рештки шкіряних стрічок зі стертих долонь і потяглася по посох — лікувати. Спершу не зрозуміла, що не так, а коли здогадалась, раптом сіла на траву: посох виявився легким і марним.

Мене знову винесло з Королівства?! Де я в такому разі?

Навкруги був ліс, густий і похмурий. Ледь виднілася заросла стежинка. Я залишилася зовсім сама, мій посох перетворився на кумедний ціпок, меча я ледь могла втримати в руках, куди там битися. Уявлення не мала, куди закинув мене зрадник Зшивач; втім, іншого й чекати не варто було. Так буває завжди: красиві, найшляхетніші поривання закінчуються глибоко в дупі. Лише негідники тріумфують.

Негідники тріумфують. Я чомусь пригадала, як Зайцева з десятого «Б» сідає в розкішне авто свого татуся. Як гидливо ставить ніжки в блискучих білих чобітках, облямованих хутром. Ідіотка, трієчниця, нікчема — господиня цього життя! Поки я кисну в місті все літо, вона роз’їжджає по Італіях та по Греціях…

Бо так влаштовано світ!

І в Королівстві його влаштовано так самісінько: я працюватиму, як чорний віл, а Максиміліан всядеться зручніше на троні, і все в нього буде о’кей.

І в Зайцевої все буде о’кей. Хоч би що вона зробила — юрби підлабузниць верещатимуть і ляпатимуть у долоні. А за моєю спиною шепотітимуться, розноситимуть бридкі плітки, поливатимуть мене брудом…

Тому що світ влаштований підло, мерзенно, несправедливо. Зайцева буде працювати в банку, нічого не робитиме й отримуватиме купу грошей. А моє місце — у якій-небудь курній конторі: цілий день сидітиму й витріщатимуся в екран, а як тільки посмію підняти голову, заявити про себе, — життя вперіщить мене так, що мало не здасться…

Я встала. У роті стояв гіркий присмак жовчі.

Горобини потворно згинали стовбури, начебто захворіли на рахіт. Ліс тхнув гнилизною. Надгробок, пишний, без жодного натяку на смак, здавався цілком занедбаним: ага, статую поклали, а ніхто навіть квіточки не принесе! Потрібна вона комусь, ця мертва королева; я наступила на Зшивач. Мені хотілося зламати проклятого меча, почути його хрускіт, я в нападі жорстокості почала тупцювати по ньому, викрикуючи погрози.

— Ненавиджу! Ненавиджу! А щоб вам усім пропасти… Щоб ви всі повиздихали! Здохніть!

«Здохніть… здохніть…» — луною відбилося у моїх вухах.

І чомусь пригадався брудний трактир, димний, смердючий, темний. На ганчірочці в кутку сидів жебрак, дивився на мене з лютою ненавистю, з його роззявленого рота летіли слина та прокльони: «Щоб ви всі здохли… здохли…»

Я зупинилася. Мене трусило, гарячий піт лився по спині. Навколо, як і раніше, стояв ліс, чужий, потворний…

Чому потворний?

Що зі мною?!

«Вам, що не повернулися з вивороту… присвячується…»

Що таке говорив Максиміліан про властивості вивороту?!

Ім’я некроманта знову запустило в моїй голові ніби величезний маховик. Зрадник, йому дістанеться все… А мені помиї… об мене він ноги витер, так завжди, все несправедливо, жахливо, паскудно…

Я знову згадала жебрака, його велику злість і велику огиду. Жах обсипав мене морозом від голови до ніг — і на мить прояснив свідомість. Я прошепотіла, захищаючись із останніх сил:

— У зла немає…

«Вузла немає», — знущаючись, повторило відлуння.

— У зла немає влади…

Перед очима колихалася каламутна завіса. Потворне пухло й розросталося, інше корчилось і всихало. Так уже світ влашто…

— У зла немає влади!

Двома руками я вчепилась у завісу, роздерла її перед своїм обличчя, немов стару ганчірку.

І повалилася, знесилена.

* * *

— Пане! Пані?!

Переді мною стояла дівчинка літ восьми, у мішкуватій сукенці, боса, з кошиком у тонких руках.

Я сіла. Дівчинка відскочила; «пана» я мало нагадувала, «пані» — тим більше, а про магів дороги мала, певне, й не чула ніколи.

— Вам зле? — співчутливо поцікавилася вона, й далі задкуючи.

— Уже ні, — сказала я, по нетривалому роздумі. — Ти хто?

— Улейка, дочка міського скульптора, — вона виявилася дуже старанною, сумлінною співрозмовницею. І ще — її не навчили боятися чужих. Вона уявлення не мала про Червону Шапочку — інакше чого б то викладати все-все на першу вимогу?

— Як називається місто?

— Велика Столиця.

— Далеко до нього?

— Не дуже, — дівчинка почухала ліву п’яту об носок правої ноги.

— Ти що ж, тут сама?

— Сама. А що?

— Ну, — мені не хотілося її лякати, — ліс усе-таки. Можуть бути дикі звірі, і…

— Немає звірів, — упевнено відгукнулася дівчинка. — А які є, ті маленькі.

— А розбійники?

— Розбійників нема, — відповіла вона вже не так упевнено. — Правда, батько казав…

Вона помітно спохмурніла.

— Іноді… останнім часом… бувають.

Мала начебто згадала, навіщо сюди прийшла, покрокувала до надгробка. Швидко вклонилася:

— Мертва королево, подаруй мені ягідок…

І діловито заходилася оббирати зеленаво-жовту горобину.

— Вони ж