Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

мереживо ледь проглядала кімната, килимки на стінах, полички й чашечки, порцеляна й бронза, подушки, кавники, — а червона нитка тягла мене далі, нагору сходами, на другий поверх.

Відьми не було вдома.

Я боялася, що вона ось-ось з’явиться з яких-небудь дверей, але дім був порожній; я мигцем побачила спальню з одним великим ліжком, з нічним горщиком, розмальовним квітами. Червона нитка тяглася далі й вище, на горище крутими дерев’яними сходами. Тут було темно й тхнуло пилом, злежаним дрантям, сухими травами. Я подивилася нічним зором: просторе горище було завалене мотлохом, там стояла величезна діжка серед юрби барил, наче свиня з поросятами. Уздовж стін стосами громадилися скрині, коробки, скриньки. Сушених трав було куди менше, ніж я очікувала зустріти на горищі у відьми, зате були намиста із сушених грибів, зсохлі на тінь в’ялені рибини, рибальські верші, дамські панталони, вивішені сушитися з півроку тому — зважаючи на пилюку, що їх вкривала. Червона нитка губилася серед усього цього безладу, а Зшивач, здавалося, не збирався мені допомагати.

Цієї миті дуже виразно ляснули вхідні двері.

— Хто тут?! — скрикнули внизу.

Я пам’ятала цей голос.

Меч сіпнувся в руці, переносячи мене на лице світу. Я похитнулася, утримуючи рівновагу. Просто над головою в мене виявилася довга полиця, завалена ганчір’яними драконами — чорними, жовтими, зеленими, великими й маленькими.

— Ти, напевно, чужинець, — промовляла жінка, й голос її звучав дедалі ближче. — І ні з ким тут не говорив, якщо вліз до мене в дім… Ти не знаєш, хто я.

«Знаю».

Зшивач затремтів у моїй руці. А може, це рука здригнулася від напруги? Під важкими кроками відьми рипіли вже сходи на горище.

— Я знаю, що ти тут…

Я побачила її голову, далі груди, потім руку. Вона тримала різницького ножа; хоч би яким він здавався страхітливим — тьмяне лезо було набагато коротше за Зшивач.

Відьма витріщила очі. Вона погано бачила в темряві. Нарешті її зір призвичаївся до півмороку, й вона хижо вискалилася:

— Ти не такий великий, щоб грабувати відьму… Чи ти не знав, хто я?

— Добрий день, Едно, — сказала я.

Вона рвучко смикнула головою, начебто в ніс їй тицьнули запаленим смолоскипом:

— Ти хто?!

— Ви мене знаєте. Королівство йшло геть, навколо юрмилися городяни, а ви — ви стояли на пагорбі, далеко від усіх, у довгому плащі. Пригадуєте?

Її очі перетворилися на щілинки:

— Ти маг дороги. Те дівчисько, що з’явилося з нізвідки й почало служити королю. Це він тебе послав?

Була хвилина страшної спокуси — сказати «так».

— Ні. Я прийшла з власної волі. Розпитати тебе про слово забуття.

— Про що-про що?

— Про слово забуття.

— Уявлення не маю, про що ти запитуєш, — вона підвищила голос. — Думаєш, я не знаю, що в нашому старому світі зовсім не лишилося чарівництва? Ти тут не маг, ти дівчисько з підворіття. Забирайся, поки я не повидирала тобі патли!

Вона зробила до мене крок із погрозливо піднятим ножем. Я мимоволі відступила вглиб горища:

— У зла немає влади.

— Це в тебе немає влади, шмаркачко! — вона обходила мене, переступаючи напівзігнутими ногами, ніби колишня фехтувальниця. Над головою в неї виявилася полиця з драконами, за спиною — вежа зі скринь і скриньок, поставлених одна на одну; відьма була на голову вища за мене, важча приблизно вдвічі й дуже, дуже розлючена:

— Геть звідси, поки ціла! Забирайся, шльондро!

Зшивач рвонувся з моєї руки. Я не змогла його втримати; меч описав у повітрі петлю й кинувся на жінку. Відьма відскочила. Меч просвистів повз її щоку та врубався в скриньку з дорогоцінного дерева на самім вершечку стосу речей.

Скринька тріснула. По всьому горищу розлетілися поліровані друзки, металеві кутики, пряжки й ґудзики, сувої старого паперу. Зшивач із хрускотом смикнувся назад; я позадкувала, ледве не перекинулася горілиць.

На вістрі Зшивача був насаджений, як гриб на виделку, вчетверо складений аркуш. Я зняла його; відьма відступала, хоча й досі безсило грозилася своїм тесаком, задкувала з горища на сходи.

Чорнило чудово збереглося. Почерк я впізнала — мені доводилося бачити папери, написані рукою Оберона.

«Пані, — це велике слово стояло посеред рядка, наче заголовок, — як ви знаєте, завтра Королівство вирушає в дорогу. Я пропоную вашій милості приєднатися до нас. Такий мій обов’язок перед вами й Королівством».

Підпису не було.

— «Такий мій обов’язок перед вами й Королівством», — повторила я вголос. — А ось і ваша відповідь.

Я витягла з кишені пробитий Зшивачем аркушик. Дивно, але плями від чорничної настоянки майже зійшли, а літери, навпаки, пояскравішали:

— «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану», — прочитала я вголос. — Це ви писали?

Кілька секунд відьма дивилася на мене — із жахом.

По тому впустила ножа й зарипіла сходами, поквапливо спускаючись.

* * *

— Я нічого тобі не скажу, — відьма повалилася в крісло, з кошика для рукоділля витягла люльку й капшук із тютюном. Руки в неї тремтіли. — Я нічого не знаю! Можеш на місці зарізати мене своїм проклятим мечем.

— Вам знайомий цей меч?

— Ні! Нічого не знаю. Усе забула.

— А ім’я короля?

— Забула! Всі його забули, — вона дивилася повз мене, обличчя в неї ніби враз змарніло, здавалося, в неї щось дуже болить. — Усі забули…

Розсипаючи тютюн, вона натоптувала люльку. Пальці в неї були довгі, білі, з коротко обстриженими нігтями. Мені в очі вона не дивилась; я подумала, що в молоді літа вона була гарна. Навіть дуже.

— Чого стоїш? Забирайся. Я більше не скажу тобі й слова. Чи в тебе є насіння правди?!

У її голосі чулося істеричне глузування. З такими само інтонаціями вона могла запитати, чи є в мене килим-літак або чарівна паличка.

Я застромила ліву руку в кишеню штанів. На самому дні, де шов, лежало кілька горобинових ягідок — подарунок дівчинки Улейки. Я витягла їх; у кишені вони втратили блиск і трішки зморщилися. Зеленаво-жовті, круглі, вони лежали на моїй долоні; я підняла очі й побачила, що відьма теж дивиться на ягоди. І в очах у неї — жах.

— Ви вгадали, — у животі в мене мов пружина стислася від ризикованої брехні.

— Я не ковтатиму їх! — заверещала відьма.

Зшивач у моїй правиці сіпнувся.

— Мій меч вважає інакше.

Вона відкинула вже натоптану люльку:

— Ну, давай, давай! Убий бабу, якої всі зреклися! Убий, якщо зможеш!

На очі їй навернулися сльози.

Я мимоволі згадала Максиміліана. Некромант не зніяковів би ні на мить. Він слідчий від природи, нещадний і цілком безсторонній; не дарма ж він уперше з’явився в мій світ під личиною « оперуповноваженого »…

Думка про некроманта,