Анджей Сапковський - Останнє бажання

страхи. Тоді самі собі вони здаються менш бридкими. Напиваючись до білої гарячки, обманюючи, крадучи, б’ючи дружин віжками, морячи голодом стару бабку, четвертуючи сокирами пійману в курнику лисицю або обсипаючи стрілами останнього єдинорога, що залишився на світі, вони люблять думати, що жахливіша й бридкіша за них все-таки примара, яка ходить на зорі по хатах. Тоді в них легшає на душі. І їм простіше жити.

— Запам'ятав,— сказав Жовтець після хвилинного мовчання.— Підберу рими й складу баладу.

— Склади, склади. Тільки не сподівайся на бурхливі оплески.

Скоро останні хати селища зникли з виду. І хоч їхали вони повільно, швидко залишили позаду і смугу лісистих пагорбів.

— Гм,— Жовтець зупинив коня, роззирнувся.— Глянь, Геральте. Хіба не гарно? Ідилія, побий мене грім. Око радіє!

Місцевість за пагорбами потроху опускалася до рівних, пласких полів, прикрашених мозаїкою різнобарвних посівів. Посередині, округлі й правильні, як листки конюшини, блищали плеса трьох озер, облямовані темними смугами вільшняку. Обрій позначала затягнута серпанком синя лінія гір, що здіймалися над чорною безформною смугою бору.

— Їдьмо, Жовтцю.

Дорога вела прямо до озер уздовж дамби й укритих у вільшняку ставків, повних крижнів, чирянок, чапель і норців. Багатство пернатої живності викликало подив, якщо врахувати, що всюди проглядали сліди діяльності людини — дамби були доглянуті, обкладені фашиною, спуски для води укріплені каменями й балками, шлюзові щити не прогнили, весело бризкали водою. У приозерному очереті були видні човни й помости, а із глибини стирчали жердини розставлених сіток і верш.

Жовтець раптом обернувся.

— За нами хтось їде. На возі!

— Це ж треба!— не озираючись посміхнувся відьмак.— На возі! А я ж бо думав, місцеві їздять на нетопирах.

— Знаєш, що я тобі скажу?— пробурчав трубадур.— Чим ближче до краю світу, тем тоншими стають твої жарти. Страшно подумати, до чого це може дійти!

Вони їхали не поспішаючи, а, оскільки запряжений двома рябими кіньми віз був порожній, він наздогнав їх швидко.

— Тпррр!— чоловік, що тримав віжки, зупинив коней зразу за ними. Кожушок він носив на голе тіло, а волосся відпустив до самих брів.— Славлю богів, милостиві!

— І ми,— відповів Жовтець, знайомий з тутешніми звичаями,— славимо.

— Якщо хочемо,— буркнув відьмак.

— Мене звуть Кропивка,— повідомив візник.— Я чув, як ви із солтисом з Верхнього Посаду балакали. Знаю, що ви відьмак.

Геральт опустив повіддя, дозволивши кобилі пофиркати на придорожню кропиву.

— Чув,— продовжував чоловік у кожушку,— як солтис байки плів. Спостерігав за вами і не дивувався. Давно я такої маячні і брехні не чував.

Жовтець розсміявся. Геральт мовчав, уважно дивлячись на хлопця. Кропивка кашлянув.

— А не чи візьметесь ви за справжню, пристойну роботу, пане відьмак?— запитав він.— У мене для вас дещо є.

— І що ж саме?

Кропивка очей не опустив.

— Про справи на дорозі не теревенять. Їдьмо до мене, у Нижній Посад. Там поговоримо. Адже вам однаково туди.

— Звідки така впевненість?

— Звідти, що іншої дороги тут немає, а ваші коні в той бік мордами, а не хвостами повернуті.

Жовтець знову засміявся.

— Що скажеш, Геральте?

— Нічого,— сказав відьмак.— На дорозі про справи не теревенять. В дорогу, шановний Кропивко.

— Прив'язуйте коней до воза й перелазьте до мене,— запропонував хлопець.— Зручніше буде. Навіщо задницю сідлом мозолити?

— Свята істина.

Вони перебралися на віз. Відьмак із задоволенням розтягся на сіні. Жовтець, імовірно, боячись забруднити модний зелений каптан, сів на дошку. Кропивка цмокнув коням, і віз заторохтів по укріпленій колодами дамбі.

Переїхали по мосту зарослий лататтям й ряскою канал, минули смугу скошеного лугу. Далі, скільки сягало око, тяглися оброблювані поля.

— Просто не віриться, що це край світу, кінець цивілізації,— сказав Жовтець.— Тільки глянь, Геральте. Жито — що твоє золото, а в кукурудзі може сховатися вершник. Або он та ріпа, подивися, яка величезна.

— Так ти, певно, знавець в сільському господарстві?

— Поети повинні знати все,— пишномовно проговорив Жовтець.— А якщо ні, то ми компрометували б себе. Вчитися треба, дорогий мій, вчитися. Від села залежить доля світу, так що потрібно розбиратися в сільських справах. Село годує, взуває, уберігає від холоду, розважає й підтримує мистецтво.

— Ну, з розвагами й мистецтвом ти трохи переборщив.

— А самогон із чого женуть?

— Розумію.

— Мало розумієш. Вчися. Глянь, бачиш фіолетові квіти? Це люпин.

— Взагалі-то це вика,— вставив Кропивка.— Ви що, люпину не бачили, або як? Але в одному ви праві, пане. Вродитися тут все може, й росте — дивитися приємно. Тому й кажуть — Долина Квітів. Тому-то й поселилися тут наші діди, спочатку витуривши звідсіля ельфів.

— Долина Квітів, або Діл Блатанна.— Жовтець тикнув ліктем відьмака, що розтягся на сіні.— Чуєш? Ельфів вигнали, а стару ельфову назву залишили, тільки переінакшили на свій лад. Брак фантазії. Ну і як вам живеться тут з ельфами, хазяїне? Адже вони у вас у горах за межею.

— Не заважаємо одне одному. Вони самі по собі, ми самі по собі.

— Найкращий вихід,— сказав поет.— Вірно, Геральте?

Відьмак не відповів.

2

— Дякуємо за частування,— Геральт облизав кістяну ложку й поклав її в порожню тарілку.— Дякуємо стократно, господарю, а зараз, якщо дозволите, перейдемо до справи.

— А й справді, можна,— погодився Кропивка.— Ну як, Дхуне?

Дхун, солтис Нижнього Посаду, кряжистий мужик з похмурим поглядом, кивнув дівкам, ті швидко зібрали зі столу посуд і покинули кімнату, на превеликий жаль Жовтця, який із самого початку шкірився до них і викликав смішки своїми не зовсім пристойними жартами.

— Отже, слухаю,— вимовив Геральт, дивлячись у вікно, через яке доносилися стукіт сокир і вереск пилки. Надворі йшла якась робота, різкий смоляний дух проникав у будинок.— Кажіть, чим можу бути корисний.

Кропивка глянув на Дхуна. Той кивнув, відкашлявся й сказав:

— Значить так. Є тут у нас одне таке поле…

Геральт штовхнув під столом Жовтця, котрий уже зібрався додати єхидного коментаря.

— Поле,— продовжував Дхун.— Я вірно глаголю, Кропивко? Довго те поле пустувало, але розорали ми його й тепер саджаємо на нім коноплі, хміль, льон. Велике поле, здоровенне, глаголю. Аж під самий бір підходить…

— І що?— не витримав поет.— Що ж на тому полі-то?

— Ну шо-шо?— Дхун підняв голову, почухав за вухом.— Шо? Дідько тама валандається, от шо.

— Що?— фиркнув Жовтець.— Що таке?

— Я ж глаголю — дідько.

—