Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Це ти мене вмовив. Тобі самому довелося накивати п’ятами з Гулети, бо у дівчини, яку ти трахнув під настилом для музикантів, виявилося четверо кремезних братів. Тебе шукали по всьому місту, грозили виваляти в соломі й ошурках. Тому ти до мене тоді й пристав.

— А ти ледь, було, з чобіт не вискочив від радості, що знайшов попутника. До того ти в дорозі міг побалакати хіба що з кобилою. Але нехай ти правий, було як кажеш. Я дійсно тоді змушений був зникнути на якийсь час, а Долина Квітів здавалася мені найбільш підходящим місцем. Адже вважалося, що це край населеного світу, форпост цивілізації, найбільш висунутий пункт на межі двох світів… Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, Жовтцю, пам'ятаю.

Край світу

1

Жовтець обережно спустився по сходах трактиру, тримаючи в руках два стікаючі піною жбани. Сварячись собі під ніс, він протиснувся крізь купку цікавих дітлахів. Перетнув двір, обходячи коров'ячі коржі.

Навколо виставленого на майдані столу, за яким відьмак розмовляв із солтисом, уже зібралося десятки півтори поселенців. Поет поставив жбани на стіл, присів і одразу ж зрозумів, що за час його короткої відсутності розмова анітрошки не просунулася.

— Я — відьмак, пане солтис,— повторив невідомо вкотре Геральт, утираючи губи.— Я нічим не торгую. Я не займаюся вербуванням в армію й не вмію виліковувати сап. Я — відьмак.

— Професія така,— пояснив невідомо вкотре Жовтець.— Відьмак, зрозуміло? Упирів убиває й вампірів. Всяку погань… вколошкує. Розумієте, солтисе?

— Ага! — чоло солтиса, прооране глибокими борознами від тяжкого думання, розгладилось.— Відьмак! Ну так! А як же! Треба ж було так відразу!

— Саме так,— підтвердив Геральт.— Отож я відразу й запитаю: знайдеться для мене в окрузі яка-небудь робота?

— А-а-а,— Солтис знову взявся так натужно міркувати, що це можна було помітити неозброєним оком.— Робота? Так немає… Хіба що ці… Ну… Живоглоти? Ви про те, чи є тут живоглоти?

Відьмак посміхнувся й кивнув, почухавши пальцем віко.

— Є,— дійшов висновку солтис після довгого роздуму.— А як же. Гляньте туди, гори бачите? Там ельфи живуть, там їхнє царство. Палаци їхні, кажу,— ну прямо з чистого золота. Ого-го! Ельфи, кажу. Жахіття! Хто туди піде, не повернеться.

— Так я й думав,— холодно сказав Геральт.— Саме тому я туди й не збираюся йти.

Жовтець нахабно зареготав. Як і очікував Геральт, солтис думав довго. Нарешті сказав:

— Ага. Ну так, воно, звісно. Але тут є й інші живоглоти… Видно, лізуть із ельфових країв. Ну є, пане відьмак, є, а як же. Кінця-краю їм немає. А гіршими за всіх будуть примари, я вірно кажу, людоньки?

«Людоньки» пожвавилися, оточили стіл з усіх боків.

— Примари! — сказав один.— Так, так, староста вірно мовить. Бліда дівка по хатах ходить на зорі, а діточки тому мруть!

— І домовики ще! — додав інший, солдат з місцевої варти.— Коням гриви заплітають по стійлах, значить!

— І нетопирі! Нетопирі теж тут є!

— Й ці, як їх, ну, порчуни! Через них людина аж коростою покривається!

Кілька хвилин пішло на активне перерахування чудовиськ, що дошкуляли місцевим господарям своїми мерзенними вчинками, або самим тільки своїм існуванням. Геральт і Жовтець довідалися про бідаків і мамун, через котрих порядна людина до хати не може потрапити в п'яному вигляді, про летюгу, яка, бачте, літає, значить, і ссе в корів молоко, про голову на павучих ногах, що бігає в лісі, про коболд, що носять червоні шапочки, і про грізну щучище, яка вириває, чуйте, білизну з рук жінок, що перуть у ріці і того й гляди візьметься за самих цих жінок. Не обійшлося, звичайно, без скарг на те, що баба Нарадкова ночами літає на кочерзі, а вдень краде фрукти, мірошник підмішує у звичайне борошно жолудяне, а якийсь Дуда, говорячи про королівського керуючого, обзиває того злодієм і сволотою.

Геральт вислухав спокійно, киваючи в удаваній увазі, задав кілька питань, в основному відносно дороги і топографії, потім устав і кивнув Жовтцю.

— Ну, бувайте здорові, добрі люди,— сказав він.— Я скоро повернуся, тоді подивимося, що вдасться для вас зробити.

Вони мовчки їхали уздовж халуп і парканів під гавкіт собак і крик дітей.

— Геральте,— проговорив Жовтець, піднявшись на стременах і зірвавши маленьке яблучко з гілки, що визирнула за огорожу.— Ти постійно ремствуєш на те, що тобі усе сутужніше знайти заняття. А зі сказаного нам випливає, що роботи в тебе тут навалом, будеш гарувати до зими, причому без відпочинку. Ти б заробив трохи грошенят, я набрав би дивовижних тем для балад. Так чому, поясни мені, ми їдемо далі?

— Я не заробив би й шелонга, Жовтцю.

— Це чому ж?

— А тому ж, що в їхніх словах не було й сотої частки правди.

— Не зрозумів?

— Немає таких істот, про яких вони говорили. Немає й не було.

— Та ти жартуєш! — Жовтець виплюнув зернятко й запустив недогризком яблука в кошлатого пса, що особливо люто кидався на бабки коня.— Неймовірно. Я уважно спостерігав за цими людьми, а я в людях розуміюся. Вони не брехали.

— Вірно,— погодився відьмак.— Не брехали. Вони глибоко вірили в усе сказане. Що, однак, не змінює факту.

Поет якийсь час мовчав.

— Жодного, говориш, із цих чудовиськ… Жодного? Та бути того не може! Щось із їхніх придумок повинне існувати. Хоча б одне! Погодься.

— Погоджуюся. Одне тут є очевидно.

— Ну от! Що?

— Нетопирі. Кажани, значить.

Вони виїхали за околицю, на дорогу, що йшла по полях, жовтих від ріпаку і вівса, що хвилювався на вітрі. Назустріч тяглися навантажені вози. Бард перекинув ногу через луку сідла, поставив лютню на коліно й набринькував на струнах тужливі мелодії, час від часу помахуючи рукою дівчиськам у підібраних спідницях, що тупотіли по узбіччю із граблями на міцних плечах.

— Геральте,— сказав він раптом,— але ж чудовиська існують. Ну, може, їх тепер не так багато, як бувало, може, вони не таяться за кожним деревом у лісі, але вони є. Існують. Так навіщо ж люди на додачу придумують таких, яких немає? Мало того, вірять у свої придумки? Га? Геральте з Ривії, прославлений відьмаче? Га? Ти не замислювався над причиною?

— Замислювався, прославлений поете. І знаю причину.

— Цікаво б почути.

— Люди,— Геральт повернув голову,— люблять видумувати страховиськ і