Роман Іванович Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

«Опосля того страшного кгвалту в палаці Гуттера і звірячого шидерства над убогою дівицею Кампіан оголосив Бялоскурських панствовими злодіями й послав письмову кондуленцію венеціанському консулатові, сам же позвав до магістрату лікаря Гануша, поневаж райцям і бургомістрові поточно було, аби Альнпека здрайцею наректи. І сказав йому, що став призвідцем міської ребелії і в протипанствовий бунт злочинна вплутав високочтимого чужинця, за що оний живот марно втратив, а за то ухвалою радецькою позбавлений лікар Гануш членства ради Сорока мужів і мусить шарварок відробляти нарівні з посполитими, зособна, сторожувати на мурах. Лікар Гануш впрек тому дешпекту гостро себе поставив, а тоді йому повіли райці, же як не хочеш на мурі стояти, то в мурі посидиш. І посадили його у Пивоварну вежу навпроти костьолу Марії Сніжної, тую, де вже сидів нещасний Пилип Дратва. Та бог не допустив, щоб сталася кривда зацному ароматарієві. Того ж дня Кампіан у страху великому вздрів червоні плями на своїх руках і зрозумів, що пойняла його проказа. Звелів отже повернути лікаря Гануша, который єдиний умів тую страшну болість лікувати, але Альнпек не захотів цього чинити і зник з міста»[50].

За Альнпеком скреготнув замок, темрява, проколена чотирма вузькими струменями сіруватого світла, що вривались крізь загратоване віконце Пивоварної вежі, прилипла до очей. Гануш довго стояв, заціпенілий, боячись ступити хоча б один крок уперед — туди, звідки, можливо, не буде вже вороття. Не міг іще повірити, що його насправді посадили в темницю; коли ціпаки виводили з магістрату, він і не опирався — думав, що це тільки витівка злобного Кампіана, який хоче його, члена ради Сорока мужів і славного лікаря, не стільки принизити в очах райців, як примусити видати секрет запобігливих ліків проти прокази, та ось ключник відімкнув двері вежі, ціпаки грубо заштовхнули Альнпека досередини, немов злодія з черні, брязнули двері за спиною. Стояв, ще на один гріш тліло в ньому надії, що це тільки пострах: зараз його випустять, біля вежі стоятиме тлустий Кампіан, який так боїться прокази, злорадно посміхнеться й промовить: «Примирися з нами, пане Гануш, бо ми сильніші за тебе». У цій миті навального страху лікар зрозумів, що зайшов далі, ніж хотів іти; темрява добиралася до його тіла холодними щупальцями, всмоктувала в себе, щоб поглинути цілого, він опирався їй, хотів відступити, та відступати не було куди, готов був примиритися з Кампіаном, але ніхто його не кликав для примирення і тепер йому здалися нісенітними, марними, непотрібними й дитячими його намагання усправедливити світ. Світ той, сильний і незмінний, викинув удосконалювача із своєї утроби, він не потребує допомоги, він може поламатися, та не зміниться ні на йоту — то виходить, що Альнпек намірився руйнувати лад, якому належить сам?

Темрява відступала від очей, сірувате світло рівномірно розплилося по кам'яній клітці, лікар боязко розглянувся по боках і в кутку, за три кроки від себе, побачив чоловіка, що сидів на долівці й дивився на нього блискучими очима.

— Ти хто?

— Не бійтеся, лікарю, я Пилип Дратва.

— Дратва?! — скрикнув Альнпек і глухо застогнав, видавлюючи тим голосом із себе останній гріш надії. — Мене... мене в одну темницю з убивцею... Господи, та як це так, що мене з убивцями?..

— Я не вбивця, пане лікарю, я добрий чоловік, який згрішив тільки тим, що почав думати, — спокійно відізвався Дратва. — Як і ви... Убивці — там, там! — він показав рукою вверх. — Он, перед моїм арештом повернувся з Москви Єжи Мнішек. Він на волі, правда? А за ним гори трупів, і все те — не за справедливість, не за оборону краю, а за триста тисяч золотих, які дав йому самозваний цар Дмитрій за Марину. Я то знаю... А ви кажете, що вбивця я...

Альнпек знав про це краще, ніж Дратва. Три роки тому князь Костянтин Вишневецький привіз з Волині, із Гощі, до свого тестя — львівського старости Єжи Мнішека — монаха Гришку Отреп'єва, який недавно приблукав з Києва, служив у оршаку[51] князя, а ось недавно признався отцям-єзуїтам, що він син Івана Грозного — Дмитрій, котрий чудом урятувався від підісланих Борисом Годуновим убивць. Самозваний Дмитрій закохався в дочку Мнішека Марину, і староста, обуяний надією стати царевим тестем, поїхав з Дмитрієм до Варшави. Зигмунт III, який з часу Брестської унії прагнув якимось чином підпорядкувати російську церкву римському папі, не гаючись, поблагословив новоспеченого царя на чин, і невзабарі самозванець рушив на Москву з п'ятитисячним охочекомонним військом. Як тільки цар оволодів престолом, Мнішек повіз до північної столиці свою дочку. Він повернувся багатим, та щастя його швидко потьмарилося: змовники вбили Дмитрія, спалили, попіл вистрелили з гармати в бік Польщі, а Марина втекла в Тушино, де вийшла заміж за ще одного самозванця...

Альнпек стояв, припершись спиною до кованих дверей, слухав, що говорить Дратва, і дивувався, що ті самі речі мають різну вартість — залежно від того, звідки на них дивитися: з лікарського покою чи з глибокої тюремної студні.

Адже він сам у своїх симпатіях стояв на боці рокошан Зебжидовського, які виступили проти короля і єзуїтів — призвідців кривавої московської авантюри. Але тепер, опинившись сам на сам із схизматицьким ребелізантом, котрий підняв руку на державні устрої не від імені шляхти, а черні, зрозумів, що, не хотячи того, зайшов далеко у своєму захисті посполитих. Кампіан умисне викинув його за бар'єр, звідки він уже не зможе вдосконалювати існуючий лад, хіба що боротися проти нього; Альнпекові стало страшно, бо збагнув, що стати з черню пліч-о-пліч на боротьбу з патриціатом і ділити з нею порівну долю він не зможе, не в його це силах.

Стояв, спершись плечима до того бар'єру, який розділив світ на білий і чорний, він благав бога, щоб двері відчинилися і впустили його знову до своя, бо він не хоче, не хоче втрачати життя за простолюд, який наважився розвалити Річ Посполиту, не бажає гинути за ідеї схизматів-русинів.

У цю хвилину так виразно згадалася йому суперечка з братським сеньйором Рогатинцем у бібліотеці Шимона Шимоновича.

...Шимонович, натхненний і красивий, стояв посередині свого кабінету навпроти Альнпека й Рогатинця, які сиділи у фотелях, і читав гостям тільки що закінчену поему «Лютню рокошанську».

У лікаря від захвату горіли очі — більше, ніж зміст твору, хвилювала його польська мова, до якої так мало