Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

— Навіщо опустити? Вони ж їх захищають.

— Е, хлопче, — засміявся я. — Якби добре захищали, вони б не сиділи на зоні і не робили моделі кораблів. Кожен зек знає, що адвокат і прокурор з суддею — одна банда.

Скажу чесно, я й сам, коли побачив, як з-під лючка замість гармати виїздить прутень, злегка очманів. Гадав, що примарилося. Тоді смикнув сусідній порт — те саме. І наступний, і ще, і ще.

— А що було далі? — режисер хотів до кінця насолодитися ситуацією.

— Далі, коли двері до задньої кімнати зачинили, я показав ці гармати помічнику. Бачив би ти його обличчя!

— Та йой! — Мирослав переможно вдарив долонею об долоню. — Справжні батяри, слово честі! Це ж треба так викупити того фраєра! Він сам був виставив у себе в кабінеті аж тридцять болтів! У Верховній Раді! То тепер, за зонівськими законами, він — тридцять разів опущений.

Олесь, здається, потрошку допетрав суть тюремного гумору і теж посміхнувся. Він, як усі в світі підлеглі, був не проти того, щоб опустити начальство.

— Ну, а хіба це погано?

— Та ні. То файно, — погодився Мирослав. — Кепсько, що Серьога спалив ситуацію, і тепер корабель той приберуть.

Я покрутив головою і значуще підняв пальця вгору:

— Ні! Отут ви помиляєтеся, пане режисере! Цей помічник скоріше язик проковтне, чим хоч слово скаже босу. Олесю, ти ж сам у депутатських колах крутишся. Поясни шановному колезі, чому той не скаже?

— Побоїться, — погодився Олесь.

— Отож! Бо зеки далеко, а цей — близько. А у нас все, як у давніх царів — тому, хто приніс погану звістку, заливають горло оливом. А тому, хто знає зайве, відрізають язика, щоб не розпатякав. Бо це ж Олесь може не зрозуміти символіку, він людина чиста, для нього хуй — це просто хуй. А у Верховній Раді блатних вистачає, вони тюремні закони знають краще за Конституцію. Так що ніхто нічого не скаже, помічники будуть один одному показувати і за спинами начальства сміятися, а заступник буде пишатися тим, як його люблять зеки і хвалитися своїм тридцятиболтовим фрегатом.

— За це треба випити! — оголосив Мирослав. — За тридцятиболтовий фрегат української влади!

— Та взагалі за весь їхній флот!

— Як кажуть брати-поляки, до дна?

— До дна! — цокнулись усі ми.

Бар, який тримав модний київський ресторатор Ерік, не мав вивіски, що гарантувало від випадкових відвідувачів, а крім того пропонував приязних офіціанток і достатньо гучну музику, аби не боятися послідовників майора Мельниченка. Мирослава тут знали в обличчя — і персонал, і завсідники, він інколи стиха рекомендував нам знайомих: «Це Ромко, він з Канади, працює у представництві фірми».

— Ну, до дна, я так розумію, цей флот піде не скоро, — зауважив я, поставивши порожню чарку. — На жаль. Тут потрібна Кримська війна.

— Та до курви ту Кримську вóйну! Як люди піднімуться, вони разом зі своїми фрегатами будуть тікати до Москви. І то не факт, що встигнуть.

— А що їм люди зроблять? — Олесь був сповнений скептицизму. — У них же сила!

— Сила? — засміявся Мирослав, так що кіска на його потилиці захиталася сюди-туди. — Побачиш, як уся ця сила буде наввипередки доводити, що весь цей час підпільно працювала була на Ющенка.

— Та ну! — не здавався наш поет. — Згадайте Ґонґадзе! Раз-два і зник. І ніхто нікуди не бігає. Або два роки тому, пам’ятаєте, після скандалу з «кольчугами»? Директор «Спецекспорту» їде на машині. Назустріч бензовоз. Вдарилися — бензовозу нічого, випадковий пасажир, що сидів поруч, цілісінький, а у директора жодної цілої кістки не лишилося. І все. Кажуть, які документи при ньому були, то всі пропали, — Олесь ставав похмурішим і похмурішим. — А Чорновіл? І Ющенка вони приберуть, якщо треба. Щоб ви не сумнівалися.

— А отут дозвольте вставити п’ять копійок, — я махнув рукою офіціантці.

Миловида струнка дівчина, немов весняний струмок між камінням, просочилася поміж галасливих завсідників.

— Ми ж іще не завершуємо? — уточнив я у хлопців.

Вони рішуче помотали головами.

— Три по п’ятдесят, повторіть, будь ласка.

Дівчинка так само вправно прострумилася до шинквасу.

— А п’ять копійок будуть такі. Щодо сили, то це правда. Сили у них вистачає. Але й готовність до зради, як у всіх українців, у них висока. Я вам зараз розкажу один випадок, тільки щоб він залишився між нами. Згода?

— Образити хочеш? — спитав Мирослав.

Правду кажучи, Олесеві ця історія не була потрібна геть, але що поробиш — треба ж хлопцеві додати оптимізму. Від настрою поетів у нашій країні багато залежить. Така вже поетична країна, хай би їй грець.

— Так от. Коли Ющенко іще був прем’єром, у нас була ситуація з міністерством. Коротше кажучи, стали нас звідти витісняти. Ну Паша й заслав мене секретним парламентером, каже, я офіційно підійти не можу, партнери не зрозуміють. А ти через своїх націоналістів спробуй домовитися.

— Що, правда? — витріщився Олесь.

— Тс-с-с, — притис я пальця до губів. — Абсолютно. Я зв’язався тоді з одним твоїм колегою, поетом. Імен не називаю, але був такий собі всіхній друг. Працював радником у Ющенка.

— Здається, я розумію, про кого ти.

— Це не важливо, — я махнув рукою, бо й так уже розпатякався. Але то нічого, бо ж головна користь від алкоголю полягає в тому, щоб напитися і скинути з себе зайву інформацію. — До речі, за цю історію треба випити, бо аж надто вона типова! — спритна офіціантка вже встигла поновити алкогольний баланс нашого столу. — Словом, це мудило розповідало усім, що має прямий доступ до тіла Самого. Ну, начебто, Ющенко прокинутися не може, щоб не порадиться з ним. Що він — права рука і теде. Я, дурний, повівся. Якби він чесно мені зізнався, що далі третього помічника четвертої приймальні не допущений, я би спробував вийти на когось іншого. А так людина обіцяє передати особисто, щоки надуває. Одним словом, ця скотина взяла у мене інфу і спробувала за її рахунок пробитися до тіла. Мовляв, пустіть мене, воно того варте. Ну, там хлопці теж не вчорашні — давай, кажуть, свою інформацію, ми донесемо. А він не здається. І в результаті місяць водив мене на кукані, казав, перевіряємо твої дані. Так і перевіряли, поки Рада голоснула і Андрійовича тю-тю!

— Видиш! — Мирослав поправив неслухняну прядку волосся, що вибилася з хвоста на потилиці. — Історія типова, але повчальна. І не за того помічника, а за те, що, як ти кажеш, готові до зради. Бігме, усі підуть на поклін! Бо мають досвід.

— Ну а я про що!

Ми випили без тосту,