Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

буквально розлігся у фотелі і затишно спер голову на руку, зробившись у такому ракурсі схожим на Геббельса.

Побачивши такий маневр, метикуватий Паша тут-таки пересів до письмового столу і залишив мене самого на стільці, точно, як підозрюваного на допиті у слідчого. Він завжди краще за мене орієнтувався у переговорних мізансценах, може тому і був першим номером у нашому тандемі. Але другий номер тандему почувався зараз дуже незатишно, бо у спину, немов конвоїр, дихав помічник.

Щиро кажучи, я розгубився. Звісно, найкраще було б повторити Пашин маневр із пересіданням, тим більше, що там було кілька стільців, але я зметикував це надто пізно. Почуваючись повним ідіотом, я спробував зібрати думки докупи, але це погано виходило.

— Давай далі, — підбадьорив Павлюк-паша.

В душі зростало просто-таки нестримне бажання просто підвестися та вийти з кабінету, гацнувши дверима, але справи все ж залишаються на першому місці, тому я напружився і перейшов до наступної тези.

— Отже, ситуація складається наступним чином: необхідно терміново провести зміни у законодавстві, щоб дати можливість міністерствам самостійно, на законних засадах встановлювати нормативи…

При цих словах заступник несподівано підвівся з-за столу, мовчки пройшов кабінетом, відчинив двері задньої кімнати, яка завжди є у великих начальників, і заховався за ними.

Наступна фраза стала мені кілком у горлі, а Паша, немовби так і треба, підскочив зі свого місця та пішов до задньої кімнати, на ходу вимудровуючи якесь речення.

Я обернувся на стільці і через напіввідчинені двері побачив, що Заступник сидить на м’якій канапі, а Паша намагається вмоститися навпроти у фотелі. З задньої кімнати почулося тихе мурчання голосів, а в кабінеті залишилися ми вдвох з помічником.

Це вже було занадто за будь-якими поняттями. Але утворена врешті мізансцена позбавила мене можливості протестувати. Ну що толку, якщо я тепер вийду? Хто це помітить?

— Що, вчора так сильно погуляли? — стиха спитав я помічника, який лишився за столом.

— До ранку, — самими губами відповів він.

І тут на мене накотила весела лють. Таке трапляється у безвихідних ситуаціях — в одну мить розумієш: треба грати за власними правилами. Не боротися, не демонструвати щось, а просто відморозитися. От я й відморозився — підвівся зі стільця та пішов мандрувати кабінетом заступника Голови Верховної Ради.

У помічника від переляку очі полізли на лоба. Він щосили робив мені знаки — бо сказати нічого не міг, не потривоживши спокій господаря у кулуарах. Знаки мали на меті пояснити, що так не можна, що правила велять сидіти на місці й чекати. Але я чхати хотів на правила. Тому повільно обійшов кімнату, оглянув картини на стінах, потім підійшов до тумби, на якій красувалася величенька модель вітрильника.

— А це що таке? — запитав я, вказуючи на модель пальцем.

Помічник зблід від розгубленості. Він не знав, що має робити — не відповідати гостеві не тільки неввічливо, але й потенційно небезпечно. Відповідати? А раптом у задній кімнаті почують? Тому хлопець зашепотів:

— Це на ювілей подарували. З Березанської колонії.

— Зеки? — перепитав я голосно.

— Клієнти, — так само пошепки уточнив він.

Ну, нехай. Назвемо їх клієнтами, бо й справді, усі зеки, перед тим, як стати клієнтами вертухаїв, спочатку бувають клієнтами адвокатів.

Я нахилився вперед, вивчаючи модель. Вітрила цікавили мене з дитинства — і це зрозуміло, якщо врахувати, що зростав на березі Чорного моря. Щоправда, таких вітрильників у нас не було, та й взагалі ніяких не було — хіба яхти з Миколаєва коли-не-коли пройдуть на обрії. Але романтика далеких широт, мабуть, потрапила до організму разом із солоними бризками — врешті-решт наша кров за своїм складом дуже нагадує морську воду. Тому вигляд вітрил завжди викликав у мене не зовсім адекватну реакцію. Ну а тут тим більше — маю час, маю натхнення, щоб усе як слід вивчити.

Зеки у Березанській зоні теж мали час і натхнення, тому попрацювали як слід. Із характерною тюремною ретельністю та маніакальним деталюванням. Три щогли озброєно прямокутними вітрилами на реях, на носовий бушприт протягнуто два трикутних клівери. При цьому на кожній реї були в наявності всі мотузки, за допомогою яких вітрило можна зібрати чи, як кажуть моряки, — змайнати. Ванти з вибленками, по яких матроси дряпаються нагору, мініатюрні блочки, через які проведено снасті — усе на своїх місцях.

Палуба теж вражала функціональністю — напівзсунуті люки до трюмів означали, що вони дійсно відкриваються. Я нахилився ще нижче і побачив, що крізь прозорі ілюмінатори можна зазирнути досередини і, якщо зір дозволяє, навіть роздивитися матроський кубрик з ліжками, накритими мініковдрами та мікроподушками. Робота вражала не тільки ретельністю, але й знанням справи — цікаво, де на зоні можна довідатись, як влаштовано вітрильник?

Так само залишалося незрозумілим, чому для подарунка улюбленим адвокатам було обрано саме таку от морську тематику. Інкрустований Кримінальний кодекс личив би більше. Хоча, можливо, цей корабель символізував прагнення до волі. А чи то, може, зеки хотіли натякнути на те, що юристи воюють за їхню свободу — адже вітрильник був військовим, його борти прикрашали три ряди гарматних портів, прикритих люками.

Цікаво, а вони відкриваються?

Я настільки знахабнів, що простягнув палець і обережно потягнув на себе один із люків. Він легко подався — і тут…

— Уявляєте?! — розповідав я за чаркою ввечері Мирославу та Олесеві. — Тягну я гарматний люк, він відкривається, а замість гармати з люку визирає… Правильно. Болт. Чоловічий статевий орган з усіма анатомічними подробицями. Щоб ніхто не переплутав.

— Та ти що! — не повірив Олесь.

— А це файно, — замріяно сказав Мирослав. Він умів оцінити тонкий сексуальний гумор.

Ми давно збиралися разом напитися, та все відкладали, і от сьогодні, отримавши передоз різноманітних вражень, я поставив питання руба — або зустрічаємося в Еріка або не зустрічаємося ніде й ніколи. Вгадайте, який варіант отримав підтримку.

— Я — до інших люків, а там — те саме. Заступнику Голови Верховної Ради зеки подарували модель тридцятиболтового фрегата!

Мирослав артистично цокнув язиком:

— І то важливо, що діючу модель!

— А навіщо? — здивувався наївний Олесь.

Ми поблажливо перезирнулися. Свята простота!

— Ти ж враховуй, що він є не тільки заступник, але й голова Спілки адвокатів, — почав пояснювати Мирослав. — Юрист номер один у державі. Доходить?

— Ні, — чесно зізнався наш наївний поет.

Що поробиш — творці завжди були трохи не від світу сього.

— За зоновськими порядками кожен носить свого болта сам. А як бере чужого, значить — опущений, тобто підор. А тепер оціни — зеки роблять подарунок своїм адвокатам на ювілей. Хіба ж можна