Мігель де Сервантес Сааведра - Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський

class="p1">Мимовільні свідки даної мізансцени обступили дона Фернандо, умовляючи його зважити на ридання молодої особи, а священик ще й наголосив, що найвища мудрість полягає в тому, аби здолати самого себе та виказати благородний порив. І доблесне серце нащадка знатного роду врешті відтануло. Він схилився над Доротеєю, протягуючи руку:

— Піднімайтесь, сеньйоро! Не личить стояти переді мною на колінах тій, яка оселилася в моїй душі. Можливо, з веління долі я поки що й не довів цього, але кажу зараз щиру правду. Бути по-вашому: нехай довгі роки щасливо і спокійно житиме Лусінда зі своїм Карденьйо, а я молитиму небеса, щоб завжди бути з моєю Доротеєю.

Затим дон Фернандо ніжно припав губами до її вуст, з останніх сил стримуючись, аби не пустити скупої чоловічої сльози розкаяння. Решта виявилися не настільки мужніми; звідусіль чулись схлипування. Хто радів за себе, хто — за свого ближнього, і сторонньому спостерігачеві могло здатися, що всі перейняті якимось спільним горем. Плакав навіть Санчо Панса, хоч пізніше запевняв, що був просто занадто вибитий з колії наглим перетворенням принцеси Мікомікони, з якою пов’язувалось багато приємних планів, на звичайну дівку.

Коли вщухли перші емоції, Доротея пояснила донові Фернандо, чому її занесло так далеко від рідної сторони. Згодом той розповів, що трапилося після зникнення Лусінди. Витративши кілька місяців на пошуки, з єдиною метою помститись, він знайшов утікачку в одному з монастирів, де вона збиралась доживати власний вік, якщо уже не судилося прожити його з Карденьйо. З допомогою трьох напарників дівчину вдалось викрасти, і через два дні подорожі вони опинились на цьому постоялому дворі, де, як йому тепер увижалося, поєднують розбиті серця та відходять у небуття всі земні напасті.

За тим, що відбувалось довкола, журливо спостерігав Санчо, чиї честолюбні наміри зненацька розтанули, немов дим: поки його хазяїн, нічого не підозрюючи, сопів собі в сараї, гарненька принцеса Мікомікона стала Доротеєю, а велетень — доном Фернандо. Перша майже не вірила своєму щастю, другий пристрасно дякував Всевишньому, котрий не дав йому зганьбити своєї душі та доброго імені. Щасливими виглядали і Карденьйо з Лусіндою. Проте особливо торжествувала корчмарка, якій пообіцяли щедро оплатити збитки, нанесені Дон Кіхотом.

Словом, кислою міною на лиці виділявся лише Санчо Панса. Понурим з’явивсь він до власного господаря, що саме прокинувся, і заявив:

— Тож ваша милість може спати досхочу, бо більше не треба ні долати велетня, ні повертати принцесі королівство: усе скінчено.

— Ще б пак, — відповів ідальго. — Хіба можна забути той двобій? Я мечем раз — і голова покотилась, а кров струменіла по землі, наче вода.

— Точніше, — розтяг губи у кривій посмішці Санчо, — ніби червоне вино. Щоб ви знали, сеньйоре, мертвий велетень — це пропоротий бурдюк, вино — це шість арроб[77] першосортного вина звідти, стята ж голова… матері його ковінька, та що там говорити!

— Чи ти при своєму розумі, оглашенний? Яка муха тебе вкусила? — спалахнув Дон Кіхот.

— Вставайте, ваша милосте, — не реагував Санчо Панса, — подивіться, що накоїли і скільки нам тепер доведеться заплатити, а заразом гляньте на королеву, яка стала звичайнісінькою жінкою, чиє справжнє ім’я — Доротея. Так-так, багато дивних речей трапилось, поки ви комарика давили.

— Мене нічого не здивує, — заперечив кабальєро, — адже пам’ятаєш, я ще минулого разу переконався, що це обійстя зачакловане? Подай-но мені одяг, піду в усьому розберусь.

Тим часом, дізнавшись від священика подробиці задуму супутників лицаря Сумного Образу, дон Фернандо теж вирішив супроводжувати його до родинного маєтку. Аж тут вийшов і він сам у повному бойовому спорядженні, з погнутим шоломом Мабріна на голові, тримаючи в лівій руці щит, а правою стискаючи укорочений спис.

— Шановна сеньйоро, — урочисто звернувся ідальго до Доротеї, — як повідомив мій зброєносець, ваша велич зійшла нанівець, оскільки ви з королеви і знатної дами перетворилися на звичайну дівчину. Коли це трапилось через вашого батька, короля-чорнокнижника, який не вірить, що ваш покірний слуга надасть вам необхідну допомогу, то, запевняю, він нічого не тямить у лицарських оповіданнях. Для мене ж повергнути якогось там велетня — дрібниці, в чому ви нещодавно змогли переконатися на власні очі.

— Ви повергли два винні міхи, а не велетня, — утрутивсь було трактирник.

— Наостанку, благородна розвінчана сеньйоро, — підвищив голос ідальго, — зауважу: якщо я дійсно маю рацію, не надавайте значення тій метаморфозі стосовно вашої персони, і невдовзі за допомогою того ж меча, що ним обезголовлений ваш ворог, на вас буде покладена корона ваших володінь.

— Хоч би хто повідомив вам, доблесний лицарю Сумного Образу, — входячи у роль, не менш урочисто відповіла «принцеса», — що моє єство видозмінилось, він злукавив, бо я та сама, яка була і вчора, й усе ще потребую вашої допомоги. Уже сутеніє, тому ми продовжимо шлях завтра, а що стосується успішного завершення розпочатої нами подорожі, то запорукою хай служить милосердя небес та ваша твердість духу.

— Ох, паршивцю, — обернувсь до Санчо Дон Кіхот. — Такого мерзотника по всій Іспанії немає! Що ж ти мені наплів? Віддухопелити б тебе на славу, аби всім майбутнім брехливим зброєносцям не кортіло уводити в оману своїх господарів!

— Ну, — не здавався Санчо Панса, — може, я і помиляюсь щодо принцеси Мікомікони, та щодо решти, їй-Богу, ні: онде проштрикнуті бурдюки біля ослону. Ось зачекайте, виставить вам корчмар рахунок, тоді побачите. А те, що сеньйора королівна лишилась тією, ким була, не може не радувати. Отож, моє від мене нікуди не дінеться.

— Ти таки безпросвітний дурень, Санчо, — вирік кабальєро, — і край!

— І край! — підхопив дон Фернандо. — І досить про це. Отже, виїзд — завтра вранці. Ми супроводжуватимемо сеньйора Дон Кіхота, оскільки бажаємо стати очевидцями сміливих та неймовірних подвигів, що їх йому належить здійснити на виконання даної ним обітниці.

— Навпаки, це я повинен служити вам і супроводжувати вас, — запротестував ідальго. — У будь-якому разі мені лестить ваша думка стосовно мене, яку намагатимусь неодмінно виправдати, хай би це мені коштувало життя.

Сонце давно сховалось, війнув свіжий вітерець, остуджуючи денну спеку. Стараннями хазяїна корчми вечеря не забарилася. Дон Кіхота, хоч той рішуче відмовлявсь, усадовили за столом на почесне місце. Поряд сіла сеньйора Мікомікона, бо він вважав себе її охоронцем. Далі розмістилася Лусінда, напроти — дон Фернандо, священик, голяр та всі інші.

У самий розпал трапези на ідальго зійшло натхнення, і наш герой, як раніше біля багаття пастухів, удався в довжелезні філософські міркування з різноманітних приводів. Озвучені ним ідеї не були позбавлені слушних думок, а тому учасники застілля щиро жалкували, що людина, яка здатна