Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фентезі » Брамник 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Брамник" автора Марина та Сергій Дяченко. Жанр книги: Фентезі.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 65
Перейти на сторінку:
них очей. Цей виверт лише почасти допомагав — невдовзі Руал відчув, що йому трапляються ті позначки, що вигідні підступній дорозі.

І він гірко ображався на неї, поки раптом не зрозумів, що не з її провини знущається дещо, пов’язане з ним, Ільмарраненом, з марами-голосами, із усією нісенітницею, котра давно вже його переслідує. Він був пригнічений таким усвідомленням і на певний час перестав противитися чужій волі — аби зібратися з силою і знову повстати проти невидимого й невідомого поводиря. Хтозна, чим скінчилося б те єдиноборство, якби одного разу серед білого дня на порожньому шляху Руала не наздогнав лемент.

Кричала жінка — розпачливо й благально. Щось діловито пробубонів чоловічий голос, і лемент повторився — зі сльозами в голосі:

— Пробі! Рятуйте! Люди! Облиш мене, ти!

Руал обережно обігнув густий кущ, мальовничо вкритий червоним і жовтим листям. З того боку листя обсипалося, збите на землю запеклою боротьбою: у густій збляклій траві миготіли, як шпиці в колесі, босі тонкі ноги. Вони належали жінці, що кричала; над нею, могутніми спинами до Руала навколішки стояли двоє. Вони зосереджено вовтузилися з чимось у траві. Один щось примирливо буркотів, другий намагався притиснути до землі ноги, які затято відбивалися.

— А-а-а! — з новою силою заволала жінка, і один зі здорованів затис їй рота долонею.

Руал тихенько відійшов, потупцював, помацав свій відбитий колись бік, вилаявся, вкусив себе за руку й повернувся до місця, де тривала боротьба.

Могутні спини майже здолали опір нещасної — босі ноги були надійно підім’яті масивним коліном, рота щільно затиснули, так що тільки мукання долинало з потолоченої трави — «М-м-м… усти-и, м-м-м…»

— Це що таке? — спитав Ільмарранен голосом господаря, що застав наймита на гарячому. Очевидно, молодики з дужими спинами чували такі голоси раніше — вони відразу покинули своє заняття й озирнулися. Вигляд Руала їх здивував, але анітрохи не злякав. Їхня жертва, замурзане дівчисько, скористалося хвилинним замішанням, рвонулось і вислизнуло б, та один із хлопців устиг схопити її за довге, розпатлане в боротьбі смолисто-чорне волосся.

— Це що таке, я питаю? — підвищив голос Руал. Він повернувся в бік дороги й покликав уявних попутників:

— Лобоше, Вобло! Ходіть-но сюди!

Він розраховував, що здоровані розгубляться бодай на хвилину й випустять жертву. Та ба — один із них накрутив волосся дівчини на маслакуватий кулак, а інший неквапно підвівся, підтяг штани й визирнув з-за чагарника на дорогу, яка, звичайно, була порожня.

— Ой лишенько, — глузливо протяг він, плюнув і кинув крізь зуби: — Забирайся, поки цілий. Тобі не дістанеться… Вобла!

І повернувся до своєї справи. Забилося, заплакало дівча.

Руал підняв з узбіччя важкий камінь з гострими краями, підскочив до ґвалтівників, поспіхом розмахнувся і вдарив каменем по найближчій бичачій шиї. Власник шиї заревів, його товариш не відразу второпав, що сталося, а коли второпав-таки, отримав уже коліном у щелепу.

І тоді Руалові довелося непереливки.

Камінь він упустив, а тим часом на нього насіли з двох боків, він відступав, увивався, поціляв твердими носами недавно придбаних чобіт по гомілках незграбних нападників, і ті охкали та присідали, хапаючись за ноги. Спершу безладно миготіли в повітрі важкі кулаки, й кілька разів навіть влучили Ільмарранену в обличчя, та щоразу він відлітав так далеко, що, на щастя, встигав підвестися перш ніж чоботи супротивників діставали до його ребер.

Але головним бійцем виявилася дівчинка — вона раз у раз безстрашно відволікала хлопців на себе, била їх десь роздобутим ціпком, накидалася ззаду, запекло верещала й час від часу кликала на допомогу. Хлопці важко дихали, їхні налиті кров’ю очі вже недобре бачили, тому обоє сипали направо й наліво ударами, кожен із яких міг би вбити дівчисько, якби влучив у ціль.

Потім Руалові не поталанило — черговий удар оглушив його, й він не зміг підвестися вчасно. Двоє налягли на нього зверху, важко дихаючи й відпихаючи один одного; Ільмарранен уже подумав, що тут йому й кінець, але цієї миті один із парубків раптом ослаб і впав на Руала безладною купою — над ним стояла дівчинка з тим самим важким каменем у руках. Другий нападник здивовано підвів голову, й Руал напружив останні сили та вдарив його знизу — в підборіддя. Той зойкнув і прикусив язика.

Далі було просто — той, що отримав каменем по потилиці, лише вовтузився та стогнав, а другий затуляв долонею закривавленого рота і здивовано задкував, задкував, поки бочком задріботів геть, раз у раз озираючись.

Дівчинка, розпашіла, розпатлана, широко посміхнулася Руалові, який витирав кров:

— Відразу треба було по голові цілити… Бо такі й убити можуть…

Її круглі вишневі очі поблискували захоплено й трішечки глузливо.

Звали її Тіллі, мала шістнадцять літ і десь там батька, мачуху та молодшого брата, але родина, за її словами, надто набридала за зиму, тож літо вона звикла проводити в мандрах. Мандрувала з того часу, як навчилася ходити. Влітку добре, знайдеш, де переночувати та що зжувати, але ось уже холоди не за горами, а повертатися до своїх ой як не хочеться, тому що батько, звичайно, відшмагає свою непутящу дочку за неналежну поведінку.

Вони сиділи біля вогнища, Тіллі куталася в Руалову куртку й довірливо розповідала, як без галасу можна спіймати курку, як наколоти рибу на саморобну острогу, а потім спекти в попелі, та про те, як страшенно вона любить глядіти дітей і часто цим заробляє, і як її брат спіймав у лісі тхора та навчив його стрибати через обруч, і як мачуха народила мертвих двійнят, і як у животі в спійманої рибини виявилася мідна монетка.

Вона розмахувала руками, показуючи, який веселий у неї батько, коли п’яний, і який лютий на тверезу голову. Її гострих ліктів і недоладних рухів не могла приховати навіть вівчарська куртка, у якій Тіллі втопала по самий кінчик носа. Вишневі очі сяяли в світлі багаття, і в них відбивався Руал — непереможний, неперевершений чоловік і герой. Дівчисько кліпало чорними пухнастими віями, заливчасто реготало без видимої причини й кидало на Ільмарранена терпкі, довгі й знов-таки трішечки глузливі погляди.

Вони спекли картоплі й повечеряли, закушуючи кукурудзяними коржами забруднені в попелі скибочки, що апетитно парували. Тіллі, яка досі торохтіла без угаву, потроху втихла й підсунулася майже впритул до Ільмарранена.

— Ру… — вона відразу ж після знайомства нагородила його цим прізвиськом, — а тебе начебто мила покинула, того ти дивний такий, того дорогами й тиняєшся? Так?

Руал посміхнувся — таким серйозним і співчутливим було це загалом кумедне личко. Вона побачила його посмішку

1 ... 45 46 47 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брамник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Брамник"