Марина та Сергій Дяченко - Брамник

— Та ні, я розумію, такого хлопця, як ти, навіть зміюка остання не покине… Тоді що ж?

Руал погладив її по волоссю. Вона ще більше зніяковіла:

— Ну гаразд, дурепа я, то й дурепа…

Йому стало шкода її, він обійняв худенькі плечі й притяг дівчисько до себе. Вона завмерла, боячись поворухнутися. Вдалині заухкала сова; в темряві за теплим, світлим колом багаття вовтузилося, розгорталося, кишіло нічне життя.

— Ру… — тихо, боязко спитала Тіллі, втискаючись носом йому просто в вухо. — А ти… чаклуна коли-небудь бачив?

Він здригнувся, й дівчина, яка вже пригорнулася до його боку, не могла цього не відчути. Вона заспокійливо пробурмотіла:

— Та ні, не бійся, в околицях такі не водяться… Я сама їх страшенно боюся, тільки от цікаво… Я, знаєш, цього літа бачила одного. Молодий хлопчак, а поважний — страх! Весь у оксамиті та в сріблі, в мереживах і в перах, карета — шестіркою запряжена! Слуга при ньому, здоровенна така жердина… Я б нізащо не пішла до чаклуна служити, ні за які гроші! Приїхали вони в селище, та на заїжджий двір, хазяїн вискочив, кланяється… Народ збігся дивитися, паркан завалили… А маг цей у кімнаті замкнувся і не виходив, слуга сказав — чаклує…

— Знаєш що, — позіхнув Ільмарранен, — давай-но спати, Тіллі.

Його сон був безладний і неглибокий. Випливала з каламуті заколена острогою рибина, перетворювалася на золоту ящірку, докірливо дивилася смарагдовими очима… Кліпала розчаровано, але вже не ящірка, а Тіллі, чорні пухнасті вії, терпкий вологий погляд… Навчає Руала стрибати через обруч, а він вузенький, і ще стискається, важко дихати…

Потім він повернувся на інший бік і побачив море. І не просте море, а довге, пласке узбережжя. І людина бродить по коліна в прибої, але хвилі, облизуючи пісок, не зважуються доторкнутися до високих чобіт — обминають, звиваються довкола, та навіть бризки не падають на м’які халяви… Уздовж берега, назустріч йому, йдуть високий худорлявий чоловік і хлопчисько-підліток.

Здається, подув вітер, здається, було весело й страшнувато, і Легіар говорив юному Марранові:

— Зараз я тебе відрекомендую. Від того, як він до тебе поставиться, багато чого залежить зараз. Я йому ворог, але ти — ти не здумай із ним посваритися. Чи ти, як і раніше, вважаєш себе непереможним?

Марран пританцьовував, здіймав піщані вихори, підстрибував і реготав:

— Що ти кажеш, Ларте! Адже бачиш, я й сорочку білу надяг, і черевики наглянцював для такої нагоди… Пан Бальтазарр Ест буде мною, зразковим хлопчиком, дуже задоволений!

Легіар супився:

— Шмаркачу, щеня, ти ще недоук, чого смієшся?! Єдиний раз тебе попереджаю: жодних заклинань, перетворень, цирку й штукарства! Жодних магічних дій, зроби мені такий подарунок! Ест і так забагато знає про тебе…

Хлопчисько зробив налякані очі:

— Ларте, я буду скромний, як наречена. Я навіть почервоніти можу. Ну, хочеш, я почервонію?!

Легіар підводив очі до неба, немов його закликав у свідки. А людина бродила собі в прибої, нахилялася, підбирала круглі камінці, деякі відкидала вбік, інші ховала в кишеню, а ще інші шпурляла в море. І лише коли вони впритул наблизилися, той чоловік полишив своє заняття і звернув на них погляд, важкий, ніби крижана брила.

Легіар витяг ліву руку в бік — знак перемир’я. Ест забарився, однак зробив те саме. Марран безтурботно посміхнувся.

— Вітаю тебе, Аль, — сказав Легіар недбало. — Ти, звичайно, знаєш, що це за хлопчик. Тепер я хочу тобі його офіційно відрекомендувати — Руал Ільмарранен.

Руал хотів кокетливо присісти, але стримався — під поглядом Еста справді було незатишно. Він обмежився скромним кивком.

— Вітання й тобі, Ларте, — сказав нарешті Ест. Голос його був зірваний і лунав, неначе скреготіння. — Виходить, це і є Марран.

Перекинулася на берег чергова хвиля, обігнула чоботи Еста й ботфорти Легіара, а на черевиках Маррана відігралася — змочила їх дощенту. Ест гмикнув, Ларт перезирнувся з ним, клацнув пальцями — прибій разом влігся, море стало спокійне й гладеньке, ніби охололий суп у глибокій тарілці.

— Я бачу, ти ввічливий хлопчик, — презирливо мовив Ест. Марран знову кивнув. Ест відвернувся, згріб з піску жменю камінців, по черзі пустив їх стрибати по дзеркально гладенькій воді. Останній підстрибнув дванадцять разів, Ест кивнув Лартові й повернувся, щоб піти.

Марран тим часом нагнувся, підібрав один камінь, чорний, плаский, несильно розмахнувся й пустив його по воді.

Ест озирнувся — камінчик потонув після шістнадцяти стрибків, довгих, красивих.

Щось невиразно промурмотів Легіар. Ест забарився, дістав з кишені ще пригорщу камінців і плавним, упевненим рухом кинув перший, що підстрибнув на воді двадцять один раз. Уголос рахували всі, навіть Ларт, стемнілий обличчям. Ест дозволив собі щось на кшталт поблажливої посмішки в бік Маррана. Той оглянув пісок навколо, підняв один камінь, розглянув, упустив, підняв інший і впустив теж. Нарешті, вибрав невеликий, строкатий, обкачаний морем у тонкий корж. Примружив око, замірився… Ест посміхався, тепер уже по-справжньому посміхався, й поглядав на Легіара глузливо. Марран кинув камінь.

Тридцять дев’ять.

Зависла пауза, Ест подивився на Маррана впритул, і той здивувався, як широко можуть розкриватися ці вузькі примружені очі. Потім Ест клацнув пальцями — море ожило, прибій з новою силою взявся вилизувати піщаний пляж. Важка Естова рука опустилася Руалові на плече:

— Щеня, — проскреготів він з якоюсь подобою ніжності. — Нахабне щеня.

Багаття догорало, мерехтіли останні червонуваті спалахи, а під боком у Руала вовтузилося щось м’яке, тепле, навіть гаряче, вовтузилося і дихало, притискаючись дедалі міцніше. Руал обережно доторкнувся рукою — істота, що сусідила з ним, виявилася круглою, гладкою і голою, місцями вкритою невпевненим пушком.

— Застудишся, — пробурмотів Ільмарранен розгублено. — Холодно ж…

Тіллі не відповіла, тільки частіше задихала й щосили пригорнулася до Руалового боку.

Ільмарранен лежав непорушно, відчуваючи, як здригаються два теплі пружні клубочки, які так затишно прилаштувалися в нього на грудях, як лоскоче обличчя поплутане з осінньою травою волосся, як ніжно торкається чола маленька волога долонька:

— Ру, я про такого хлопця з колиски мріяла…

— Холодно… Одягнися… — повторював Руал, намагаючись боротися з солодкою хвилею, що здіймалася всередині.

— Не проганяй мене… — Її рука розстебнула Руалів комір і погладила шию. — Ти добрий… Усі вони тварюки, а ти людина… Ру, ну чого ж ти!

Його долоні лягли на її оголену шкіру. Наче коротка блискавка вдарила — р-раз!

— Я кохаю тебе, Ру… — бурмотіла Тіллі дедалі швидше й швидше. — Я про такого хлопця… — Її губи, невмілі, як у теляти, тицьнулися в губи Руала.

Гірко запахло димом багаття, що догоряло. Від пориву холодного вітру шкіра дівчини вкрилася пухирцями;