Марина та Сергій Дяченко - Брамник

— А хто він, воротар? — спитав я, завмираючи.

Ларт похмуро на мене глянув і не відповів.

За кілька днів по тому ми ненадовго зупинилися на постоялому дворі. Першої ж ночі я прокинувся від пронизливого, крижаного жаху.

Я лежав на пуховій перині в найкращій кімнаті готелю, порожній і темній.

І щось безформне, важке й холодне сиділо в мене на грудях.

Я спробував прокинутись — і не зміг. Я почав переконувати себе, що це знову сон — і не вірив собі, надто виразне було відчуття слизького дотику й огидного, гнилого запаху.

Те, що на мені сиділо, глянуло мені в очі своїми каламутними баньками й неквапно, глухо чвякаючи, перевальцем рушило до мого горла. Я тріпався, ніби спійманий кролик, і хапав повітря, з останніх сил намагаючись покликати Ларта. Та крик не бажав вилітати з моєї горлянки, я не міг навіть писнути.

Цієї миті двері, зачинені на засув зсередини, відлетіли до стіни. На порозі стояв хтось із вузьким блискучим лезом у опущеній руці. Те, що сиділо в мене на грудях раптом роздулося, як міхур, і луснуло з неголосним ляскотом, схожим на звук, із яким розкривається висхла коробочка бавовни. Всередині воно виявилося несподівано порожнім — оболонка впала на підлогу. Усе це я бачив, як у тумані.

Ларт підчепив те, що лежало на килимі, на кінчик шпаги. Оболонка, схожа на жаб’ячу шкіру, невиразно ворушилася. Ларт прошепотів слово — і шкіра спалахнула, зайнялася зеленавим полум’ям. Легіар пожбурив її в порожній, холодний камін.

Двома широкими кроками хазяїн підійшов до мене. Я скімлив, як щеня. Він хлюпнув у кухоль води з глечика й дав мені напитися.

— Господарю, — промовив я з тремтінням, — це не сон. Це вже не сон.

Очі його світилися в темряві, і світло те потроху вгасало.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він терпляче. — Це — не те, що бачили в дзеркалі Орлан і Луаян. Це — мерзенна, страшна, але загалом не надто небезпечна істота з тих, що завжди були й будуть на землі. Їх повно. Звичайно вони ховаються від людей. Це породження ночі… Але Третя Сила тут до чого? — він говорив, здається, сам із собою.

Він хотів підвестися, але я з несподіваною силою і сміливістю схопив його за руку:

— Господарю, не йдіть…

Він сів поруч зі мною. Помовчав. Замислено мовив:

— Напевне, вони відчувають її наближення. Вони тривожаться, ворохобляться і нахабніють. Вони лізуть зі своїх шпарин… Чи не так? — він запитливо глянув на мене.

Я сказав якомога переконливіше:

— Господарю, я кепська принада. На мене клює не те, що треба. Лише погань усіляка. Будь ласка, зніміть мене з гачка. Я більше не можу.

Він зітхнув і раптом поклав мені руку на плече. Я завмер — це було вдруге в житті.

— Дамире, — сказав він, — невже ти думаєш, що я можу тебе віддати?

Я схлипнув і ввіткнувся в його руку.

— Заспокойся, — бурмотів Ларт у темряві, — вважай, що я знімаю тебе з гачка.

Частина четверта

ЗАКЛИК

Літо скінчилося. Ночувати під відкритим небом було вже незатишно, зате дні стояли спокійні, теплі, найкращі для Свята збору врожаю.

Села, хутори й містечка святкували, святкували до забуття. Врожай видався небувалий, рікою лилося молоде вино за накритими уздовж вулиць столами, скрізь влаштовувалися складні, барвисті обряди, покликані віддячити землі за благополучне звільнення від тягаря. Гарною прикметою вважалося, якщо в цих обрядах братиме участь стороння людина, мандрівник. Руал розкошував — господарі щедро дякували йому за ту особливу значущість, із якою він вимовляв освячені звичаєм слова.

Кружляли танки на площах, хтось дерся на гладкий стовп по цукрову підківку, хтось під регіт юрби гарцював верхи на ситій свині; хтось, убраний пшеничним снопом, з величальною піснею ходив від двору до двору й отримував за кожне добре побажання по склянці, поки не падав де-небудь під тином на радість курям, які відразу оточували його колом, викльовуючи з колосся зерно. Діти тонко й зворушливо співали хором, молодь червоніла та переморгувалася — наближалась пора весіль.

Руал ішов від селища до селища, й скрізь його привітно зустрічали столи вздовж вулиць, пахучий димок від коптилень, музиканти-умільці зі своїми дзвінкими гребінцями, сопілочками та бубнами, рожевощокі лискучі обличчя, схожі на стиглі плоди, й плоди, схожі на задоволені лискучі обличчя. І там, і тут Руала просили залишитися — але він чемно відмовлявся і йшов далі.

Потім і час весіль приспів — тут уже Ільмарранен усякого набачився. Плакали наречені, яких віддавали заміж проти їхнього бажання, грізно диктували свою волю владні батьки, поруч воркотіли пари, яким вдалось поєднатися по любові. І знову — рікою молоде вино, яке заважало відрізнити сльози розпачу від щасливих сліз.

Відгуляли весілля, прибрали столи з вулиць, дедалі пізніше вставало сонце, холоднішали ночі. Руал тиждень працював підмайстром у кушніра й заслужив старі, але ще міцні чоботи замість розвалених черевиків. Наступною великою радістю стала міцна куртка пастуха, придбана випадково за кілька монет. Зима зовсім не лякала — він був дужий, упевнений у собі й цілком задоволений життям.

Він прийняв його, це життя — прийняв цілком, разом із нескінченною дорогою і стомленими ногами, разом із тяжкою працею, за яку завжди давали скибку хліба, разом із вітром, що забирався під куртку, й курткою, що захищала від того вітру. Та гіркота втрати, що отруювала спогади й заступала сонце, біль, який зводить зі світу, який штовхнув його колись у петлю, зяюча порожнеча в душі, котру, здавалося, нічим не можна було заповнити — полишали його. Все те виходило з нього по краплі, не відразу, але безповоротно. Він ні від кого не втікав і ні до чого не прагнув — просто йшов, насвистував і поглядав у небо.

Спокій і впевненість супроводжували Руала доти, поки дорога одного разу його не зрадила.

Це було підло й невдячно з її боку. Ільмарранен не відразу зрозумів, що відбувається. А відбувалося дивне — дорога виривалася в нього з-під ніг, виказуючи кепський і впертий норов.

На роздоріжжі він хотів повернути вліво — але дорога тягла, штовхала, морочила голову, і він повертав направо; траплялося, йшов цілий день, від світанку до заходу сонця — й незбагненним чином повертався на місце попередньої ночівлі. Кружляв, як заєць по лісі, хоча рвався вперед, навпростець, і жодного разу не звертав. Дорога, яка його зрадила, з нього ж і знущалася.

Розлючений, він почав противитися, намічав собі орієнтири попереду і йшов, не зводячи з