Люко Дашвар - Мати все

Говорила, накладала, накладала, говорила. Безперервний потік Іветтиних слів для Раї – ніби Едька горохом стріляється. А ухилятися соромно, втекти – ні, бо за столом навпроти сидів Платон, спокійно колупався в тарілці, зрідка кидав на Раю дивний погляд.

Дівчина обережно зиркнула на хлопця, перевела погляд на тарілку й злякалася – повна! Останній раз, як не рахувати вранішньої атаки на млинці та яєшню, так багато Рая їла лише у бабусі. Та коли це було! «Як не з’їм, пані розсердиться», – перелякалася і мало не розплакалася. Приречено взяла бутерброд, відкусила – не відчула смаку і знову зиркнула на Платона.

Сьогодні – ще красивішій. Як артист. І ще більш недосяжний через той багатий одяг. Учора вночі – тільки тепле тіло, глибокі очі, долонька в його руці… Близько… Вона вловлювала коливання повітря від його подиху, а сьогодні хіба почути? Й очі інакші. І рухи. І голос.

– Платоне… Ти радий знайомству з Раєчкою? – почула голос красивої пані.

– Знайомство – це перша зустріч. А я бачив Раю раніше.

Чорна ікра в горлі клубком. Дівча завмерло, розгублено опустило очі.

– Раніше? – насторожилася Іветта. – І коли?

– Учора вночі, – спокійно відповів Платон.

У няньки очі заблищали: ось воно!

– Уночі? – У голосі Іветти крижані ноти.

– Так. Я бачив Раю вві сні. Вона хотіла втекти, а я сказав: «Залишися», і вона погодилася. Тільки попросила, щоб я повісив у передпокої її курточку.

Платон говорив звично-спокійно, та нянька бачила: ще слово, і дівчина розридається просто за столом. Засовалася…

– Щось ви їсте геть погано. Чи я марно на кухні півдня вошкалася? Усе похололо! Ви ж гляньте – все холодне. І це ж із якими силами подарунки роздивлятися?

Платон відклав виделку, подався вперед, простягнув до Раї руку.

– Хочеш подивитися подарунки?

– Чудова ідея, синку! – Іветта підхопилася першою, пішла до червоного мішка під ялинкою. Події чудесним чином повернулися до запланованого русла. А дивні сновидіння… Іветта ще матиме вдосталь часу, щоби розібратися зі сновидіннями!

Нянька перехрестилася: пронесло блаженних. Заходилася прибирати зі столу тарілки. Нема їй часу за дурниками спостерігати, їй ще б устигнути до дванадцятої кавун розтовкти та шампанським залити. Зиркнула скоса: хоч би подовше з подарунками цяцькалися… Іветта вже спорожнювала мішок.

Платонові перепали колекція дисків із дослідницькими програмами «Дискавері», крутий джемпер і коштовний «бреґет» – механіка, автоматичний підзавод, рожеве золото сімсот п’ятдесятої проби, сапфірове скло. А сенс? Іветта і сама розуміла – геть зайва річ, та не втрималася – придбала коштовну цяцьку для єдиного й неймовірного.

Як не дивно, годинник зацікавив Платона настільки, що він урешті відпустив Раїну руку, сів по-турецьки на килим біля ялинки – босі ноги під себе – зосереджено роздивлявся механізм і за мить, здавалося, забув про всіх, хто був поруч.

– Раєчко… – Іветта інтригуюче всміхнулася дівчині. Легким рухом феї простягнула дівчині велику золотаву коробку з рожевою стрічечкою і такою ж рожевою квіткою. – З Новим роком. З новою радістю. З любов’ю…

– Дякую, – зашарілася. Тримала в руках велику, майже невагому коробку, дурні думки звідкілясь позбігалися: «Синові – купа коробок, а мені лише одна… Бо нерідна, приблуда чужа… І що в ній? Мабуть, нічого нема, бо не важить геть нічого… Сама коробка важка… Он яка здоровенна!»

– Ангеліночко! Проведи Раєчку до її кімнати – допоможи, – вже командувала Іветта.

…Рая сиділа на ліжку в рожевій кімнаті, не насмілювалася коробку розгорнути. Ангеліна зірвала рожеву квітку зі стрічкою, зойкнула.

– Ну все! Пропали всі хлопці!

Дівчина глянула в коробку, й аж сльози набігли. Такого не буває! Такого ніколи й ніде бути не могло. Біла з блакитним сукня чудесна. Ліф приталений. Прозорий пасочок із блакитної орґанзи – і так і сяк зав’язати можна, щоби талія ще стрункішою здавалася, – а поділ пишний. Пишний, аж зібраний по краю. Блакитні смужки по подолу і на плечиках. Камінчики по комірцю виблискують. А поряд із сукнею прозорі колготки сріблясті. І білі черевички лакові. В окремому пакуночку – білі трусики й ліфчик із мереживцем. А Рая про пані так погано подумала…

– Що, Раюшко, допомогти чи сама? – почула няньчин голос.

– Сама… – зашарілася.

Ангеліна вже й зі стола поприбирала, уже й розклала на невеличкому столику всілякої смакоти солодкої, уже й Іветта насупилася та з тривогою поглядала на Платона, що вже надто заглибився у вивчення годинника, а дівчина все не йшла.

– Весь час бігатимемо по неї?! – пробурмотіла роздратовано. Зиркнула – чи ніхто не почув?

– Я приведу Раю. – Платон таки почув. Акуратно поклав годинник у футляр, залишив біля ялинки.

Іветта перехопила дивний погляд сина, підвелася першою, заспішила до рожевої кімнати.

– Раєчко! – гукала голосно, випереджаючи можливий небажаний розвиток подій. – Раєчко…

У рожевій кімнаті дівчина відвела погляд від дзеркала, похапцем побігла до вітальні. У темному коридорі наштовхнулася на Іветту з Платоном.

– Вибачте…

Іветта ввімкнула в коридорі світло, критично глянула на розгублене дівча в розкішній білій сукні, демонстративно-захоплено сплеснула руками.

– Як же тобі пасує ця сукня, Раєчко! Чи не так, Платоне?

Платон серйозно кивнув:

– Я теж не ношу взуття.

Іветта глянула на Раїні ноги й аж почервоніла від гніву: дівчина так і не наділа прозорих сріблястих колготок і не взула білих лакових черевичків.

Розділ 5

Зранку тридцять першого грудня Ліда перебрала весь гардероб – не те, не те, не те… Три дні за містом наодинці з коханим. Новий етап їхніх стосунків. Первозданна тиша. Біле з сосновою зеленню за вікном. Вона добиратиме бежево-шоколадні кольори. Тепло. Ніжність. Тільки трішечки молочно-білого – аж ніяк не сніжно-білого. Можливо, шалик, рукавички…

Стас ще спав, коли Ліда зібрала дорожню сумку – все для себе й коханого, помчала до непримітної крамнички, бо хоча Стас і казав, що замовив і оплатив абсолютно все, включно з розкішною новорічною вечерею, та Ліда надумала прихопити пляшечку рідкісного французького коньяку «Менует» із нотками квітів і ванілі, а продавався він тільки у схожій на сільську французьку таверну крамничці аж на Куренівці, тож Ліда поспішала, бо Стас попередив: треба виїхати не пізніше як об одинадцятій.

На десяту в Лідиній сумці, крім коньяку, банки ікри, бельгійського шоколаду і в’яленої конини, яку так полюбляв Стас, лежав ще й диск із музикою Альфреда Шнітке. Ліда випадково побачила його в музичному салоні у «Глобусі» на Майдані, куди на зворотному шляху забігла, щоб красиво спакувати коньяк і продукти. Згадала початок їхнього роману, збентеження Стаса, який соромився зізнатися, що не чув про Шнітке. «Господи, як же все чудово! – раділа. – Тиша, ми