Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

величні, ви не вірили, що кавалерська рука може вас досягти. Вас любить і небо й земля. То навіщо ж було завдавати ще більшого тягаря тому, кого зневажає і небо й земля? Єста хапає графинину руку й підносить до свого обличчя.

— Ох, якби ви знали, що означає почувати себе проклятим! Людина вже не думає, що вона робить, далебі, не думає.

Ту мить Єста зауважує, що графиня без рукавичок. Він дістає з кишені своєї великі шкіряні рукавиці і надіває їй на руки.

За цей час він цілком заспокоюється, чемно всідається на санках якомога далі від графині й каже:

— Вам нема чого боятися, графине. Бачите ж бо, куди ми їдемо. Тепер ви самі розумієте, що ми не мали на думці зробити вам щось погане.

Графиня, що досі не тямилася з жаху, бачить тепер, що вони переїхали озеро і Дон-Жуан береться стрімким узбіччям до Борга.

Нарешті вони спиняються перед сходами замку й допомагають молодій графині вибратися з саней.

Побачивши коло себе своїх служників, графиня підбадьорюється й опановує себе.

— Догляньте коня, Андершуне, — наказує вона своєму візникові. — Ці добродії, що привезли мене, зайдуть, либонь, на хвильку досередини. Граф зараз над’їде.

— Як вам завгодно, графине, — відповідає Єста і відразу злазить з саней.

Берецкройц теж не роздумує і кидає віжки.

Молода графиня, що йде попереду й насилу приховує свою зловтіху, заводить, кавалерів до зали. Вона, звичайно, гадала, що кавалери не зважаться прийняти запрошення й стати віч-на-віч з її чоловіком.

Отже, вони просто не знають, який він суворий і справедливий, тому й не бояться кари за те, що силоміць забрали її в свої сани. Їй хотілося швидше почути, як граф заборонить їм надалі переступати свій поріг, побачити, як він покличе служників, покаже на кавалерів і звелить відтепер ніколи не відчиняти їм брами, послухати, як він кине їм слово зневаги не тільки за неї, але й за їхню невдячність до майорихи, своєї старої добродійки.

Він-бо такий ніжний і уважний до неї, тож увесь його справедливий гнів упаде на голови тих, хто її скривдив. Кохання додасть палу його словам. Він, що обожнює її і вважає за найтендітнішу з усіх жінок на світі, не пробачить тим неотесам, що схопили її, мов шуліка горобця. Графиня горіла жадобою помсти.

Беренкройц, полковник з густим сивим вусом, спокійнісінько зайшов до їдальні й почав грітися біля коминка, що пашів жаром, як завжди, коли графиня верталася з бенкету.

Єста стояв у сутінку коло дверей і мовчки дивився на графиню, поки служниці розкутували її. з хутра. І зненацька відчув таку радість, якої не знав уже багато років. Він зробив несподіване відкриття, хоч і сам не знав, як дійшов до нього, — усім серцем своїм відчув, що в графині живе прекрасна душа.

Поки що її душа лежить сповита й дрімає, але настане час і вона покаже себе. Єста неймовірно втішився, що відкрив у ній ту чисту, лагідну, невинну душу. Він мало не засміявся, бачивши графинине обурення: щоки палають, брови насуплені. «Ти й сама не знаєш, яка ти ласкава та добра», — думав собі він.

Вона живе в світі почуттів і ніколи не зможе як слід оцінити багатство своєї душі, міркував Єста. Але він від цієї хвилини слугуватиме графині, як слугують усьому прекрасному й неземному. І нема чого жалкувати, що він учинив над графинею насильство. Коли б вона так не злякалася, коли б не відштовхнула його так обурено, коли б він не відчув, як усе її єство збунтувалося проти його брутальності, то ніколи б не довідався, яку вона має чутливу та шляхетну душу.

Досі Єста був про графиню іншої думки: вона ж бо знала тільки розваги й танці. Та ще й вийшла заміж за недоумкуватого графа, Генріка.

Але тепер він слугуватиме їй до самої смерті, стане її псом і рабом, як любить казати капітан Крістіан.

Єста Берлінг стояв коло дверей, побожно склавши руки, ніби молився. Відтоді, як його вперше торкнувся був вогненний язик натхнення, він ще ніколи не відчував у душі такого священного тремтіння. Його навіть не погасив приїзд графа з товариством, що сипало прокльонами й обурювалося вчинком кавалерів.

Він полишив Беренкройцові відбивати перший наступ. Той, загартований не однією пригодою, спокійнісінько стояв собі біля коминка, спершись ногою на гратки, ліктем на коліно, а підборіддям — на руку, й дивився на своїх супротивників.

— Що все це має означати? — ревнув до нього низенький граф.

— А те, — відповів Беренкройц, — що відколи на світі існують жінки, існують також і дурні, що танцюють під їхню дудку.

Молодий граф почервонів і знову крикнув:

— Я питаю, що це означає?

— Я також питаю, що це означає? — глузливо мовив Беренкройц. — Питаю, чому графиня Дона не схотіла танцювати з Єстою Берлінгом?

Граф запитливо обернувся до дружини.

— Я не могла, Генріку! — вигукнула графиня. — Не могла танцювати ані з ним, ані з кимось іншим з-поміж кавалерів. Мені з думки не сходила майориха, яку вони лишили мучитись у в’язниці.

Маленький граф іще дужче випростав своє негнучке тіло і ще вище підніс свою успадковану голову.

— Ми, кавалери, нікому не дозволимо ображати себе, — мовив Беренкройц. — Той, хто не хоче танцювати з нами, мусить прокататися в наших санях. Ми не зробили графині ніякої шкоди, отже, справі кінець.

— Ні, не кінець! — обурився граф. — За вчинки своєї дружини відповідаю я. І питаю вас, чому Єста Берлінг не звернувся до мене з порахунками, коли моя дружина його образила?

Беренкройц усміхнувся.

— Я питаю вас! — знову сказав граф.

— Адже не просять у лисиці дозволу здерти з неї шкуру, — сказав Беренкройц.

Граф приклав руку до вузеньких грудей.

— Кажуть, що я людина справедлива! — вигукнув він. — Я суддя слугам своїм, то чому б не був суддею своїй дружині? Кавалери не мають права її судити. Тієї кари, що вони їй завдали, я не визнаю. Її все одно, що це було, розумієте, панове? Все одно що не було! — крикнув граф найтоншим фальцетом.

Беренкройц скинув метким оком по залі. Не тільки Сінтрам, Даніель Бендікс і Дальберг, але й усі, хто був там, нишком усміхалися, слухаючи, як він виставляв на глум графа Генріка.

Молода графиня не відразу збагнула, в чім річ. Що він не визнає? Її страху, міцних Єстиних обіймів, шаленого співу й шалених слів, палких поцілунків? Це їх, він каже, все одно що не було? Невже цієї ночі геть усе скорилося сірій богині смерку?

— Але ж, Генріку… — почала вона.