Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

— Ні з вами, ні з будь-яким іншим кавалером з Екебю, — відповідає графиня.

— То ми, виходить, не гідні такої шани?

— Річ не в шані, пане Берлінгу. Просто мені не дуже приємно танцювати з тим, хто забуває про вдячність.

Єста рвучко повертається на підборах і відходить.

Цю сцену чують і бачать багато гостей. Всі вважають, що графиня має слушність. Невдячність і жорстокість кавалерів до майорихи обурює кожного.

Але в ті дні Єста Берлінг був небезпечніший за дикого звіра в лісі. Відколи він повернувся з ловів і не застав Мар’яни, серце його зробилося, наче вразлива рана. Від радий тяжко скривдити когось і водно сіяв би навколо себе горе й зло.

Що ж, хай буде так, як графиня хоче, каже він сам до себе. Але їй це дарма не минеться. Графиня любить викрадання. Можна влаштувати їй таку розвагу. І йому самому не завадить якась пригода. Адже він восьмий день уже страждає через жінку. Аж занадто довго. Єста кличе до себе полковника Беренкройца, дужого капітана Берга і вірного кузена Крістофера, — тих, що ніколи не вагаються, коли йдеться про якусь шалену пригоду, і тримає з ними раду, яй би краще помститися за образу честі кавалерського крила.

Нарешті святові кінець. На подвір’я заїздить довга валка саней. Чоловіки одягають хутра. Дами шукають свої речі у відчайдушному гармидері роздягальні.

Молода графиня поспішається швидше залишити ненависний бал і вбирається перша. Вона вже стоїть посеред кімнати й усміхається, бачивши метушню інших дам, коли це відчиняються двері і на дорозі з’являється Єста Берлінг.

До цієї кімнати не має права заходити жоден чоловік. Старі дами сидять тут з ріденькими кісками, бо вже познімали свої пишні перуки, а молоді підкасують сукні під хутра, щоб не пом’ялися в санях накрохмалені шлярки.

Хоч жінки спиняють його криком, Єста підбігає до графині, хапає її на руки, мчить до сіней, а звідти сходами вниз.

Вереск спантеличених жінок не спиняє Єсту. А як вони кидаються за ним навздогінці, то встигають тільки побачити, як він з графинею на руках стрибає в санки.

Візник ляскає батогом, і санки рушають. Вони знають візника — то Беренкройц. Знають і коня — то Дон-Жуан. Дуже стурбовані долею графині, вони звертаються до чоловіків.

Ті не гають часу на довгі розпитування, а біжать до саней. І, на чолі з графом, женуться за викрадачами.

Єста сидить на санках і міцно тримає графиню. Він забув усе своє горе і, сп’янілий від передчуття нової пригоди, на повний голос співає пісню про кохання і про троянди.

Він міцно пригортає графиню до себе, та вона й не пробує пручатися. Обличчя її, бліде, закам’яніле, спочиває в Єсти на грудях.

Ох, що ж робити; чоловікові, коли він бачить так близько біля себе бліде беззахисне личко, коли з ясного чола відкинулись русяві кучері, а міцно стулені повіки ховають зухвалий блиск сірих очей?

Що робити чоловікові, коли в нього на очах із червоних вуст відпливає кров?

Звісно, цілувати! Цілувати бліді вуста, заплющені очі, біле чоло!

Від тих поцілунків молода жінка отямлюєтьея й починав пручатися. Вона вся напинається, мов пружина. Єсті доводиться тримати її з усієї. сили, щоб вона не вискочила з саней. Нарешті, переможену й тремтячу, він заганяє її в куток саней.

— Ти глянь! — спокійно звертається Єста до Беренкройца. — Графиня третя, кого ми з Дон-Жуаном захоплюємо цієї зими. Але ті обіймали мене й цілували, а графиня не хоче ані цілуватися зі мною, ані танцювати. Ти можеш збагнути жіночу натуру, Беренкройце?

Коли Єста виїхав з подвір’я, коли почулися жіночі зойки й чоловіча лайка, коли задзеленчали дзвоники й залящали батоги, коли зчинилася вся та метушня й галас, вартові біля майоришиних дверей спантеличились. «Що там скоїлося? — думають вони. — Що то за крик?»

Раптом хряснули двері, і хтось їм гукнув:

— Її викрадено! Він утік з нею!

Приголомшені вартові вибігли надвір, навіть не поглянувши, чи викрадено майориху, чи когось іншого. Їм пощастило: знайшлося місце на якихось санях, і вони від’їхали добрий шмат дороги, поки дотямили, за ким то гонитва.

Тим часом Берг і кузен Крістофер спокійнісінько підійшли до дверей ткальні, відсунули засув і випустили майориху.

— Ви вільні, — сказали вони їй.

Майориха вийшла. Вони кілками стояли обабіч дверей і не дивилися на неї.

— Надворі стоїть кінь із саньми!

Майориха вийшла, сіла на сани й поїхала. Ніхто її не переймав, ніхто навіть не знав, куди вона подалася.

А тим часом Дон-Жуан з’їжджає із пагорбів Брубю на замерзле озеро Левен. Гордий скакун мчить щодуху, свіже морозяне повітря щипає за щоки їздців. Дзвенять дзвоники, сяють зірки й місяць. Блакитнявий сніг мерехтить своїм власним блиском.

Єсту опановує натхнення.

— Бачиш, Беренкройце, це і є життя, — каже він. — Як Дон-Жуан мчить цю молоду жінку, так само час мчить людину. Ти — неминучість, що тримає віжки. Я — бажання, що оплутує волю. І вона, безсила, борсається й западається все глибше й глибше в пітьму.

— Мовчи краще! — реве Беренкройц. — Нам он уже наступають на п’яти.

І, ляснувши Дон-Жуана батогом, він жене його ще швидше.

— Там вовки, а ми здобич! — вигукує» Єста. — Дон-Жуане, голубе мій, уяви собі, що ти молодий лось! Лети крізь гущавину, бреди через мочарі, стрибай зі скелі в чисте озеро, перепливай його, мужньо звівши голову, і зникай, ховайся в непролазній, спасенній темряві густого ялинового лісу! Мчи, Дон-Жуане, бувалий викрадачу жінок! Лети, як молодий лось!

Радість сповнює Єстине запальне серце від швидкої їзди, а крик переслідувачів звучить для нього, як переможний гімн. Радість сповнює його запальне серце, коди він відчуває, як графиня тремтить зі страху й цокотить зубами.

Раптом він випускає її з своїх залізних обіймів, підводиться на санях, вимахує шапкою і гукає:

— Я, Єста Берлінг, — володар десятка тисяч поцілунків і трьох тисяч любовних листів. Слава Єсті Берлінгові! Лови його, хто може!

А за мить він уже шепоче графині на вухо:

— Хіба не чудова їзда? Не королівська? За Левеном лежить Венерн. За Венерном — море, скрізь безкраїй простір чистої синьої криги, а далі — осяйний світ. Лунко дзвенить замерзла крига, позад нас шалений крик, падають зірки у високості, попереду співають дзвоники. Вперед! Тільки вперед! Адже ж гарно так їхати, красна моя пані?

Він відпускає графиню, і вона відштовхує його від себе.

За хвилю він припадає до її ніг.

— Я негідник, просто негідник! Вам не слід було мене дражнити, графине. Ви були такі горді й