Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

— Кажуть, що в чоловіків буває тільки два взаємних кохання в житті. Перше й останнє. — Її очі багатозначно блиснули від цих слів.

— У мене не було першого кохання. — Я відкидаюся на спинку стільця, опускаю щойно підняту виделку. — У мене був перший сексуальний досвід.

— Життя не до всіх буває добрим. — Майя Володимирівна засмучено, ніби співчуваючи, похитує головою.

— Послухайте... Послухай. — Я опускаю погляд з її очей на її губи. Розумію, що вони сьогодні «а ля натурель», без помади. — Не такий я вже й поганий, як можна подумати. Якщо добре попорпатися у моїй голові, то всі мої, скажемо так, негативні реакції на тебе мають чисто психологічну причину. Та й узагалі, будь-яка людина, роблячи кар’єру на державній службі, відхиляється від норми все далі й далі, розумієш? Я вже давно ненормальний, бо я — президент. А наш президент не може бути нормальним. У нас така національна особливість. Нормального не виберуть. Він надто простий, дурний, наївний і добрий...

Ротик Майї Володимирівни трохи розтуляється, ніби от-от вона скаже букву «О».

— Ви мене дивуєте, — каже вона. — Що це у вас сьогодні — день несподіваної відвертості?

— Майя, давайте остаточно визначимось: ми на «ти», чи на «ви»?

— Я гадаю, що якщо ви продовжуватимете в цьому ж дусі, можна переходити на «ти».

З’являється здається-Зоя, прибирає келихи з-під білого вина й наливає в інші келихи червоне вино.

— Мені здається, — проводжаючи поглядом дівчину, каже Майя Володимирівна, — ти пережив якийсь стрес. Тільки цим я можу пояснити твою сьогоднішню щирість. I коли б я була твоєю дружиною, то послала б по лікаря...

— По психіатра?

— Ні, я не так хотіла сказати.. Я послала б не по лікаря, а по консультанта...

— Ти знаєш, я маю консультанта зі стресу. — На моєму обличчі з’являється недоумкувата, трішки втомлена посмішка. — Після його останньої консультації у мене два тижні боліли долоні. Але зараз я не відчуваю ніякого стресу. Чесно кажу. До речі, виявляється, що в мене є ще консультант із сімейного життя, і це — коли сімейне життя повністю відсутнє! Відгадай з першого разу: хто?

— Мій брат, — спокійно відповідає вона.

— Випадковий збіг?

— Ні, таких збігів не буває. — Вона винувато знизує плечима. — Але я тут ні при чому. Ми не дружимо з братом. Він не любив мого чоловіка, а я бачити не могла всю його компанію. Половина його друзів і однокурсників служить у тебе в адміністрації...

— Годі! — Я підношу праву долоню й показую Майї Володимирівні, немов очікую від неї читання й тлумачення ліній моєї долі. — Не треба про цих людей. Для мене вони всі — випадкові зустрічні. Чим більше я про них дізнаюся, тим частіше мене охоплює депресія.

— Тоді нам треба частіше бачитися, — шепоче Майя Володимирівна. — Душевні розмови позбавляють депресії!

Я замислююся. Моя сьогоднішня балакучість лякає мене. Так, мене сьогодні прорвало через відчуття провини чи обов’язку стосовно до Майї, але всі мої поривання тимчасові. Що трапиться, якщо при нашій наступній зустрічі я їй нагрублю? Мені несподівано стає її шкода. І вона читає цей жаль в моїх очах.

— Проводку тобі полагодять, — кажу я несподівано. — Вона ж згоріла?

— Уже полагодили.

— Мені тоді саме страшний сон снився, коли вона в тебе задимілася. Адже твоя кімната за стіною моєї спальні. Снився стукіт...

— То я стукала, — кивнула Майя. — Спершу гупала в двері, але ніхто не відчиняв. Мене на ніч замикають усередині, щоб я не виходила... Сказали, що датчики руху можуть увімкнути сирену.

— Хто замикає?

— Не знаю. Це наказ Миколи Львовича...

— Цікаво. Отже, ти стукала, кликала на допомогу, а тобі ніхто не відчинив...

— Так, але Микола Львович мені потім сказав, що в цьому будинку не можна кликати на допомогу. Це єдиний будинок у країні, де й так усе під контролем. Нічого поганого просто не може статися...

Я замислився. Скільки ще таємниць приховує від мене цей будинок, моя офіційна резиденція?

Знову з’являється здається-Зоя і цього разу кладе переді мною конвертик. Усередині картка-записка: «Сергію Павловичу, можете відпровадити її. Її час вичерпався. Доброї ночі. Микола Львович».

Я озираюся по сторонах, прислуховуюся. Тихо й напрочуд спокійно. Де ж він ховається?

Виймаю ручку і пишу: «Пішов на хер!» Ховаю картку в конверт і передаю дівчині-блондинці.

— Неси назад, нехай прочитає, — ніжно наказую я їй.

Здається-Зоя ледве стримує посмішку. Мабуть, мамина школа. «Ніколи не усміхайся у відповідь на загравання чи компліменти!» Напевно, є ціла купа правил, цілий усний посібник особливого етикету. Ну й нехай. Я підвожу погляд на Майю:

— Я скажу їм, щоб вони не зачиняли тебе. Середньовіччя скінчилося...

А в моїй уяві знову виникають залізні двері, які зачиняються на замки і ззовні, і зсередини. I два ключики на кільці, і кільце з ключиками, що висить на цвяшку, забитому в стінку ліворуч від металевих дверей. От і маєш! Самі ключі та двері, як метафори загадок і відгадок.

79

Київ. Квітень 1985 року.

З Дніпропетровська мама дійсно привозить для Дмитра кілограм халви. Вона повертається у п’ятницю, а вже суботнього ранку ми їдемо до нього в напівпорожньому автобусі.

Світить сонце. Повітря вранці прохолодне і трохи прогрівається лише ближче до полудня. А на вечір знову охолоджується.

З обох боків дороги — сосновий ліс. Під деревами ще біліє сніг. Лісовий сніг найвпертіший, він тане останнім, коли вже в місті калюжі висохнуть.

— Що це? — цікавиться Дмитро, дивлячись на халву.

— Халва. Я ж тобі обіцяла. Ти сам просив, — відповідає мама, намагаючись приховати нервове розчарування.

Дмитро кладе грудочку халви в рот, і на його обличчі застигає вираз тихої дитячої радості. Мама вже заспокоїлася. Вона відламує для Дмитра більший шматочок.

— Тобі не холодно? — запитує вона брата.

Дмитро зодягнутий у синій фланелевий костюм. На дворі однак не жарко, градусів дванадцять тепла. Я в куртці, мама в пальто. А він у самому лікарняному чи, вірніше сказати, в інтернатівському костюмі.

— Холодно, — дивується він і, не кажучи жодного слова, прямує до двоповерхового цегляного корпусу.

Ми стоїмо на асфальтовій доріжці. Чекаємо.

Незабаром він повертається в синьому халаті. Зараз він чимось нагадує мені моряка-підводника. Вірніше, нагадував тоді, коли