Андрій Юрійович Курков - Остання любов президента

— дуже приємна справа. Але коли дуже довго рахуєш, то пучки великих і вказівних пальців утрачають чуттєвість. З’являється таке відчуття, що ніби шершаві купюри полірують пальці, вкривають їх якимось лаком, крізь який не відчуєш ні холоду, ні тепла!

Кінцевий результат інвентаризації виявився смішним — тринадцять тисяч вісімсот доларів. Невже я такий дешевий? Взагалі-то, я не просив, мені й не давали. I ось ця сума «недавань» — а прохачі мабуть думали: «Ну треба ж, мабуть, залишити бодай який-небудь дріб’язок, щоб він не думав, що ми якісь там скнари», — тепер викликала в мене ще й образу, на додачу до всієї іншої гами переживань, замішаних на самоіронії.

Необхідно кудись їх подіти! Я визираю у вікно: Печерськ грошей не потребує. Тут навіть двірники товстіші й життєрадісніші, ніж у будь-якому іншому районі.

— Нілочко! — Я відчинив двері у приймальню. — Підійди!

Вона заходить. Миленьке личко з круглими зеленими оченятами. Зачіска у стилі Віри Холодної. Я коли заходив, то навіть і не звернув уваги. Червоний приталений жакетик і облягаюча чорна спідничка до колін. Одне слово — лялечка з розумним поглядом.

— Візьми. — Я киваю на долари. — Купи собі квартиру!

Нілочка відступає півкроку. Спочатку дивиться на мене перелякано, але потім, після другого погляду на пачки зелених купюр, у її очах з’являється задума.

— Ви не жартуєте? — Зелені оченята дивляться на мене очікувально, по-дитячому, ніби я пообіцяв показати їй фокус.

— Бери-бери, у твоєму віці треба жити з чоловіком, а не з батьками.

Вона знову дивиться на долари й, напевно, думає, як би їх краще узяти так, щоб кожен рух її рук вирізнявся граціозністю. А може вона думає: у що скласти гроші? Адже будь-який гаманець виявиться замалим. Треба їй допомогти. Я роззираюся, заглядаю в шухляди стола. У нижньому бачу великий коричневий конверт із цупкого паперу.

Сам складаю туди долари.

— Візьми!

В її очах з’являються несподівані сльози.

— Ви такий дивний, — шепоче вона. — Я ніколи не знаю, що вам подобається! Я б... Але я насправді не знаю...

— Та що ти. — У мене з’являється бажання погладити її по голівці, заспокоїти.

Нарешті вона бере конверт і, опустивши оченята, виходить з кабінету.

«Ну от, — думаю я. — Хоч одну людину зробив щасливою».

Мої думки заспокоюються, сповільнюють темп. І дивне відчуття полегшення ніби витісняє з мого тіла енергію. Я сідаю у крісло. Позіхаю. Що там у мене сьогодні? Щоб дізнатися, треба підняти слухавку й запитати в Нілочки. Але турбувати її саме у цю мить не хочеться. У неї зараз, мабуть, час мрій. Напевне, вона мріяла про окрему квартиру. Напевне, вона думала, що це нереально. А зараз їй треба хоча б у думках порівняти мрію з реальністю. Для цього необхідно трішки тиші й трішки спокою.

Зі мною теж таке було, коли я зрозумів, що сестра Валі, Світлана Віленська, може стати моєю. Це вже зараз, коли Світлана моя дружина, відсутність нової мрії мене дещо непокоїть. Але ця відсутність не може відволікати мене від життя.

78

Київ. Жовтень 2015 року.

— Веснянки вам до лиця, — каже Майя Володимирівна.

Моя права рука машинально тягнеться до обличчя. Я гладжу себе по щоці й колючому підборіддю: адже вже вечір, а звички голитися двічі на день я не маю. Хоча іноді й доводиться.

Ми вечеряємо в малій вітальні за круглим столиком. Прислуговує молода дівчина-блондинка в коричневому платтячку з білим фартушком. Її начебто звати Зоєю. Вона потомствена прислуга. Чотири чи п’ять поколінь.

— Знаєте, чи знаєш, — збиваючись каже Майя Володимирівна. — Зараз я навіть рада, що так склалося...

— Що склалося? — цікавлюся я, хоча мене це й не цікавить.

Вона все відчуває. Не тільки тому, що жінка. Її погляди пронизують. Її обличчя змінилося за останній час на краще. Зникли зморшки, сам погляд прояснів.

— Може прибрати? — запитує в неї здається-Зоя, спрямувавши погляд на тарілку із заливним осетром, якого Майя Володимирівна навіть не скуштувала.

Войцехівська киває.

Я доїдаю свого осетра, щедро политого кисленьким японським хроном. Майя Володимирівна підносить до рота келих з «Шардоне».

— Скажи мені. — Я фокусую свій погляд на її очах. — А з чого все це почалося?

Вона не розуміє. Вона хоче уточнити.

— Хто тобі запропонував? Ну, щоб дати серце для моєї операції.

На її обличчі жаль.

— Давай не будемо про це. По-перше, я підписалася й пообіцяла нікому нічого не розповідати. По-друге, мені неприємно про це говорити. Розумієш?

Вона чудово одяглася для цієї вечері. Чорні колготи, плаття, зверху формальне й класичне, а знизу різко та нерівно обрізане, так щоб майже повністю відкривало стегно. Такий самий чорний і блискучий пасок, котрий підкреслює талію. Вишукані платинові сережки й зачіска у стилі тридцятих років, із двома завитками, що виривалися з-під вух уперед.

Я в боргу перед нею. Усе ж таки я завдячую їй життям. Вірніше — серцем. Мені треба бути трішки привітнішим, незважаючи на мою препаскудну вдачу та на те, що нове серце стало для мене неприємним сюрпризом. Адже я ніколи не був нетактовним і грубим із жінками, особливо з привабливими.

«Вона приваблива?» — замислююся я.

— Чудові парфуми, — кажу я неголосно.

Майя здивована. Я не розумію її подиву. Я внюхуюсь. Я чітко відчуваю запах гарних парфумів.

— Я сьогодні «а ля натурель», — пошепки пояснює Майя Володимирівна і знову пригублює біле вино.

Здається-Зоя ставить перед нею велике біле блюдо. На ньому запечена теляча печінка, порізана соломкою, і овочевий терин.

Запах парфумів, які дуже мені подобаються, посилюється. Це дівчина. Що ж, непоганий вибір. Я проводжу здається-Зою шанобливим поглядом. Потім повертаюсь поглядом до Майї Володимирівни.

— Скажіть, ви кохали його? — запитую я.

— Ні, — спокійно відповідає вона. — Він мене кохав. Деякий час перед весіллям. Я тому й погодилася. Краще, коли тебе люблять, а ти не відповідаєш на це почуття, ніж самій кохати й не бути коханою.

— А взаємність?

— Взаємність удавати найлегше. А ти кого-небудь кохав?

— Мені вже майже п’ятдесят п’ять, — зітхаю я з посмішкою на обличчі. — Звичайно, кохав. Щиро й пристрасно.

— З цілковитою взаємністю? — запитує вона, і я чую у її голосі погано приховану іронію.

— Учора я сказав би «Так!», але зараз можна дозволити собі й повагатись. Принаймні, в пізніх