Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

на скрипці з молодого шуму

у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.

І зорі – діри в флейті ночі, що проваллям

розкрилась над землею, наче срібний розпач,

почули дотик майстра, й пальці флейту палять,

і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.

Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини

в один клубок клітин, в нерозпутане клоччя,

і лиш музика, мов потоп, усе поглине,

як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.

Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,

празелень звуків, флейт прамова, дно натхнення.

Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик

і трав, мов струн поземних, супровід зелений.

Для розуму зачинені, невидні двері

відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.

Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні

речей і дій, музика суті, дно незглибне.

Хто пише квітам ноти, хто ключами в’яже

в мелодію розприслі барви, краплі, шуми?

Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,

аж лігатурами[79] спливає співу струмінь?

Пейзаж мелодії мальований в атласі,

музики башта обросла акордів хмелем,

щаблі драбини гам поламані у басі,

спалахують щомить короткі ритурнелі.[80]

Нашарування звуків, краєвиди співу,

тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.

Не клич натхнення! Ніч брову зламає сиву,

а те, що звуть мистецтвом творять шал і розум.

Не клич, не клич небачно імені натхнення,

бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба

і втік за межі простору у струм заземний.

На смугах п’яти ліній кільця нот – муз гребінь.

А я вже віддиху зловити більш не можу

і падаю, мов пень, у ями й вири гімнів.

Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,

коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

4 квітня 1936

Перше ліричне інтермецо

ПЕРША ГЛАВА БІБЛІЇ

Коли співав ще камінь, мали крила змії

і Єва одягалась в черемхове листя,

тоді буйніший і хмільніший вітер віяв

і море сяяло під зорями сріблисто.

Коли із яблуні зірвала Єва місяць,

у раї збунтувались буйногриві леви,

Адамові сини по світі розійшлися,

здвигаючи міста і тереми для Єви.

4 квітня 1935

ВЕСІЛЬНА

Для Олечки

Послухай: б’є весільний бубон

і клени клоняться, мов пави.

В твоє волосся, моя люба,

заплівся місяць кучерявий.

Чому пригасла скрипка трохи,

чому тремтить твоя долоня?

Ніч срібним сяйвом, наче мохом,

обмотує підкови коням.

12 березня 1935

ВЕСІЛЬНА НІЧ

Палає ніч пташиним співом.

Хто ж, люба, ложе нам постелить?

Дивись, як сяє мерехтливо

у вікна місяць – чару келих.

Хрещатим мохом і коханням

нас оплете нестямне щастя.

Сто місяців тремтить зарання

у снах гарячих і квітчастих.

10 березня 1935

ХМІЛЬ

Дівчино, хмелю весняний,

довкола мене оплетися!

Кують нам дятлі з моху сни

і в сто гаях лопоче листя.

Весна омаєних весіль

і кожна ніч, немов отрута.

Твоїх долонь ласкавий хміль

і тайна щастя незбагнута.

9 березня 1935

ДВА СЕРЦЯ

У вечір, в обрії, у спів

підем, обнявшись, перед себе.

Мов черепицю із дахів,

зриває вітер зорі з неба.

І, відділившись від юрби,

загорнемося в хутро ночі.

Хай два серця – два голуби —

співзвучно й тужно затріпочуть.

3 квітня 1935

ТЕРНИНА

Немов метелик полум’яний,

на кущ тернини сонце сіло.

У твої очі синьо-тьмяні

дивлюсь натхненно і несміло.

Коли нас ніч розділить сонних,

серця заб’ються в нас окремо,

щербатий місяць снами томить,

чарує мертво і зелено.

Та не лякайся, моя люба,

спокійно тої жди хвилини,

коли коханням день окрилить,

коли весна на кущ тернини

метелик сонця знов пришпилить.

29 березня 1935

ПІДКОВИ

На сто возах весна приїде,

мов луки, вигнуться смички.

Крізь сито дощ весінній цідить,

і дяк запалює свічки.

Та їхать ми ще не готові,

й баси нам нетерпляче тнуть.

Хай, люба, місяць на підкови

нам ковалі перекують.

9 березня 1935

БАРВІНКОВА ЩИРІСТЬ

Кохай мене звичайно й просто,

так, як кохають всі дівчата.

Коли проходиш білим мостом,

зоря в твоє волосся вп’ята.

Так палко вміють цілувати

лиш ті, що перший раз цілують.

В тремтінні слів твоїх крилатих

я барвінкову щирість чую.

9 квітня 1935

МАЛИЙ ГІМН

Стріла намірена до лету,

струна настроєна до гри.

Червоні зорі, мов монети,

в калитці вечора лягли.

А серце? Серцю лиш п’яніти,

тремтіти і кохать йому.

Звеличую усоте вітер,

звеличую стократ весну.

12 березня 1935

ПОРТРЕТ ТЕСЛІ

Він був закоханий в мистецтво і мистець в коханні,

тесав церкви стрілчасті й чарував жінок,

тесав слова натхненні й на скрипці грав квітчастій.

Горіли молодиці і дівчата в п’янім щасті.

Ой, не одна згубила з них вінок!

Коли умер, лишились його твори:

дзвінкі пісні й церкви сріблистобанні.

Дяки співали, і співали хори,

церкви були в смеречину убрані.

Ой, голосило в кучерявий ранок

дванадцять найкращих коханок.

4 квітня 1935

ТЕСЛІВ СИН

Дубова скриня, в скрині пісня і сокира.

Сокирою хвалив щодня твій батько Бога.

Твій дід теж тесля був. Стоять церкви чотири,

що ними завершив своє життя убоге.

На жаль, твоя долоня вже не до сокири,

не мрії з дерева тесатимеш крилаті.

Так відлітають птахи наших гір у вирій

долин квітчастих, на дівчата й льон багатих.

16 березня 1935

ЯРМАРОК

Мій брат – кравець хлоп’ячих мрій,

зішив з землею небо.

Горять хустки у крамарів,

немов стобарвний гребінь.

Співають теслі, бубни б’ють.

Розкрию таємницю:

червоне сонце продають

на ярмарку в Горлицях.

20 січня 1935

ЗОЗУЛЯ

Ой, закувала знов зозуля.

Мабуть, кує вже сотий раз?

Вже двадцять весен в юних ґулях

відмірюю піснями час.

Роса сріблилась на малинах,

хлоп'я молилось до весни.

Зозулями хвилини линуть

і хлопцеві малюють сни.

20 січня 1935

НАУКА

Навчися в теслів ремесла,

навчись тесати слово.

Весна лірична відплила,

теслярське літо знову.

Горю молитвою сокири,

ношу із срібла строфи.

Летять слова в співучий вирій

під неба синім мохом.

20 січня 1935

ДО ДНА

Я витесав поему з срібла,

поема – мов ялиця.

Весна спинилась і приблідла,

мов з дива молодиця.

Співай, сокиро, теслі безум,

розтісуй пісню знову!

Углиб, до дна співуче лезо

встромляю в корінь слова.

20 січня 1935

МІЙ ЦЕХ

В