Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

мойому цеху теслів і митців

п'янливі таємниці, зваби і омани.

Перо і пензель, тремтячи в руці,

проколюють думок метелики весняні.

Співна сокира й гостре долото

формують глину слів і дерево музики.

Цей світ – хмільної пісні полотно,

митцеві замалий – для теслі завеликий.

20 січня 1935

Друга глава

ХЛІБ НАСУЩНИЙ

У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,

у надро[81] слова і у надро сонця!

В екстазнім шалі, в час, коли найтонша,

роздерти вглиб свідомості запону,

аж зсунеться із нас, мов зайва шкура.

Лілеї сну пом’явши, плахта куряв

звилась у трубку з золотої бляхи.

У землю вбите полум’яним цвяхом,

розколює надвоє сонце обрій.

Мов карти, в кучерявій вітру торбі

мішаються блакитні краєвиди.

Проходять сонні люди, мов сновиди,

колишуться на линвах ясних ранків.

В тривожних радощах, химерно й п’янко

вгинається, мов блиски леза, мова.

До дна землі й до дна цупкого слова

вдираюся завзято і уперто

і видираю в заздрісної смерті

пісні,

п’яніння,

ночі й дні.

4 січня 1936

БИКИ Й БУКИ

Потік рослин клекоче над землею. Лісу лави

мов мрячні мури. Б’ють джерела зелені над пнями

і меду жовте полум’я в бочках колод дірявих,

рудий вогонь кори, суниць густі рябіють плями.

Знов котить вітер ночі колесо з узгір’їв лисих

за берег зір, де біліють тіней луки.

На спомин давніх вод знов кличе струмінь, що з екстази висох.

Земля погрожує злим зорям п’ястуками буків.

Мов ряд зубів трухлявих, пні стирчать із ям, мов з пащі.

Йде день. Дарма зоря в сестри-калини просить крові,

аж біла з розпачу впаде, немов без змісту слово,

на груди дня, що підіймає мряки сиві хащі.

Спить тіла пень у борі зір і пристрастей, ледачий,

спить тіла пень й душа у ньому, мов заснула ватра,

а бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть,

коли багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить.

28 травня 1936

ЗНАК ДУБА

За греблею трьох днів і трьох ночей, де вир закляклий,

безодня зелені в півсоннім півбутті безкрая.

Прив’язані до пнів, попутані вітри й бог ляку

столиций, хитрий бог, що все нове обличчя має.

Приземні блискавиці-змії сковзають пнями,

слизькими від роси, що молоком холоне в склицю.[82]

Ніч марнотратна нищить надмір форм, як зайві плями,

лиш дуб, мов скнара, береже монет зелених листя.

Зоря на промінь сперлась, мов на кий, стоїть над яром,

де борсуком у лігві зло сховалось і притихло.

Чадять урочища мокравин, цвіль кадить рудим пожаром,

а ніч, як чорний буйвол, в рогах місяць – шерсті віхоть.

Безумна безліч форм. Багатство, що призначене для мар,

а ввиш пустеля неба – людський ляк і захват, мертве світло,

лиш дуб, рослинний лев, над лісом, гордий і скупий монарх,

підводить вранці сонця жезл над марнотратним світом.

9 червня 1936.

ІДОЛЬСЬКІ НОЧІ

На хмарах відблиск місяця повторений, мов пісня,

на хмарі хмара – срібний мур, під муром виють лиси.

Від зір, мов струни, шнури листя над землею скісно,

гриби рудими тарілками дзвонять в хорах лісу.

Оркестр рослинних голосні пузони-пні дубові

усоте просурмлять неписаним законам ночі,

і принесуть вовки діброві жертви з м’яса й крові,

руді обтерті щоки об рослин музичне клоччя.

Ніч хижих прав і темних чарів. В діжах багон місять

брудно-червоне тісто грязі. Сови ладять зраду.

Тож хай моргне зоря бровою срібною на місяць,

зоря – сестра музики й вартова нічного ладу.

До квіту липне квіт – в густій росі, як в білім клею,

товста, олійна зелень лісу в плахті ночі грубій.

Вузли коріння, мов ключі музичні, під землею

сплітаються в мелодію, що грає в пнях у трубах.

Це тут кутирів[83] лісових таємний круг і вежа,

це тут виснажуються бур майбутніх перевали,

щоб блискавка на блискавку, мов лезо навхрест леза,

вдаряючи з розгоном, крила людських снів ламала,

щоб крила хат вінчала шлюбом полум’я й пожару,

щоб темний ляк – дитя підземне кликала щоночі.

Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні,

незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить.

Слово за словом, мов ріка весною криги, точить.

16 травня 1936

СХРЕЩЕННЯ

Об хмару хмара, мов об дошку дошка,

ударить глухо, й небо затріщить.

З лопати хмари сиплються дощі,

немов пісок дзвінкий. В зелену ложку

листка бере калина дощ, мов юшку,

і п’є, і п’є, мов струмінь щастя жданий,

мов бризки сім’я, мов росу цілющу,

відкривши ягід гроно полум’яне,

як віяло червонопере гроно,

аж рветься дощ, як втятий посторонок,

і вітер звільнений вирує колом.

До чорних уст припавши спрагло,

мов палиця, у смерч скрутився й коле

обличчя наші, наче розкіш нагла.

Вузли долонь – у ритміці кохання

ключі музичні, й ти – ляклива ланя.

Не в Біблії, не на троянднім ложі,

пий бурю плідну і цілющу. Може,

землі замало навіть для кохання,

хіба зрівнятись з бурею всією!

Гей, відходить буря, проспівавши лунко,

лиш грім із громом, мов змія з змією,

ще раз сплелись в останнім поцілунку.

Не знаючи, віддаш себе всією. Так що ж,

ні, не ламай долонь, ні рож.

16 травня 1936

ДУЕТ

Поволі повертаємось у землю, як в колиску,

вузли зелені зілля в’яжуть нас – два спутані акорди.

Сокира сонця вбита в пень дубовий лезом блиску,

музика моху, ласка вітру, дуб, мов ідол, гордий.

На тратві[84] дня, що нас несе, тіла слухняні й теплі

зростаються з собою, мов два сни, два вірні квіти.

Мов шерсть кота, нас гріє мох. Заміниш зорі в шепіт,

заміниш кров у зелень і музику. Небо світить.

Де берег дня, за морем неба, сплять вітри майбутні

і наші вірні зорі – наші долі ждуть в заморях,

поки не здійсняться з землі наказу. Все несутнє

відкинемо і лиш екстазу чисту візьмем зорям.

Болить натхнення крові. Брови, мов дві стріли, колють,

і мур мелодії над нами, мов луна велика,

немов крило вітрів. Від зір залежить наша доля.

Гориш рослинна й спрагла, мов земля. Ти вся музика.

18 травня 1936

САД

Біологічний вірш у двох відмінах

1

Тріпочуться слова, мов бджоли на дощі,

вривається розмова, ледве розпочата,

спалахують думки й ховаються мерщій,

і погляд, мов метелик, ясний і крилатий.

Кімната нам