Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

заміниться в квітчастий сад,

і сплетемось, обнявшись кучерявим листям.

Вросту, мов корінь, в тебе, й спалахне роса

на наших ясних снах, омаєних сріблисто.

2

Нас двоє – два кошлаті й сплетені кущі,

і усміх наш – метелик ніжний і крилатий.

Проколені думки, мов бджоли на дощі,

тріпочуться, на гостре терня міцно вп’яті.

Пісні, мов ягоди, омаюють щодня

той сад, де ми ростем, обнявшись тісно листям.

Углиб, аж до коріння все отут сповня

рослинний бог кохання, первісний і чистий.

15 березня 1935

Друге ліричне інтермецо

КОРЧМАРСЬКІ ЧАРИ

Кіптява свічка й ніж щербатий,

червінна королева з карт.

Змішалась ява з сном крилатим

і все недійсне – ніч і чар.

Тремтять уста на чарки вінцях,

і горло здавлює відчай.

Корчмарю, сто даю червінців,

лиш місяця мені продай!

13 березня 1935

КОСОВИЦЯ

Немов брусок, гострить скінчивши,

косар за пояс сонце вклав.

Аж день розкрився ширше й глибше,

як він засукував рукав.

Слова співучих сіножатей

покошені до строф лягли.

Вже труд натхненний і крилатий

скінчився й піт з чола зітри.

22 березня 1935

ЯВОРОВА ПОВІСТЬ

Мала балада

Мав дяк в селі найкращу доню,

дівчину явір покохав.

Почула плід у свому лоні

по ночі, п’яній від гріха.

Дізнавшись, дяк умер з неслави,

мов ніч, похмурний був і гнівний.

Кущем, як мати, кучерявим

росте син явора й дяківни.

31 березня 1935

ЧЕРЕМХОВИЙ ВІРШ

Вже ніч, нагріта п’яним квіттям,

димиться в черемховій млі,

і букви, наче зорі, світять

в розкритій книжці на столі.

Стіл обростає буйним листям,

і разом з кріслом я вже кущ.

З черемх читаю – з книг столистих

рослинну мудрість вічних пущ.

21 березня 1935

ПРОПОВІДЬ ДО РИБ

До карасів, до коропів і до дельфінів,

до всіх братів з солодких і солоних вод:

– Ви не давайте нам ікри ані фішбінів,[85]

ми прагнем ваших просторів, і волі, і пригод.

Важка вода, та від води ще важче небо.

Тому принаджує нас ваша глибина,

чарує й кличе нас спокусливо до себе

ваш коралевий бог з морського дна.

4 квітня 1935

КОРОПИ

Співають коропи, і крають води леза,

дахи, мов віка скринь, підносить вітер,

і проповідь говорить окуням береза.

Це все недійсне, навіть неймовірне,

цьому не вірте!

Та дійсне те, що бачив я уранці

там, де ріка коріння миє гаю,

коли вітри, мов пристрасні коханці,

до купелі дівчата роздягають.

3 квітня 1935

ВІЛЬХИ

Весна на вільхах палить ладан,

і пахне ранків холод синій.

Зелений кодекс квітня влада

для карасів напише й линів.

До ставу, що закрився гаєм,

ідуть дівчата хмари прати,

і вітер листя розгортає,

бо хоче сонце з вільх зірвати.

І серце знов знаходить слово,

струнке, закохане й сп’яніле!

У небо ясне й малинове,

мов птахи, вільхи полетіли.

14 квітня 1935

КАЛИНА

Калина похилилась вниз,

мов ягода, росте червоне слово.

Весні окриленій молись,

карбуй на камні пісню калинову!

Та промінь сонця, мов стріла,

проколе слово і проріже камінь,

і лиш калина, як цвіла,

цвіте щороку листям і піснями.

9 березня 1935

ЗИМА

Кравці лисицям хутра шиють,

вітри на бурю грізно трублять.

О Боже, стережи в завію

і людські, і звірячі кубла.

У сто млинах зима пшеницю

на сніг сріблясто-синій меле.

Назустріч бурі ніч іскриться,

привалюючи небом села.

31 березня 1935

ЗАХІД

Над лугом хмари кучеряві,

як вівці, що пасе їх місяць.

Ростуть дівчата, наче трави,

на втіху хлопцям і гульвісам.

Воли рогами сонце колють,

аж з нього кров тече багряна.

Зачервонились трави в полю —

це захід куриться, мов рана.

23 квітня 1935

ВЕСНА

Росте Антонич, і росте трава,

і зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки,

почуєш найтайніші з всіх слова.

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

З всіх найдивніша мова гайова:

в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич, і росте трава.

ВИШНІ

Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

Моя країно зоряна, біблійна й пишна,

квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Де вечори з Євангелії, де світанки,

де небо сонцем привалило білі села,

цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,

як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.

16 квітня 1935

МІФ

Неначе в книгах праарійських

підкова, човен і стріла.

В діброві сяє срібне військо,

шумлять санскритськії слова.

Русяві й стрункочолі йдуть племена,

і їхні друзі – кінь та корабель.

Горять на небі ясних зір знамена,

мов перехрест окрилених шабель.

22 грудня 1934

ВІТЕР СТОЛІТЬ

І вітер віє від століть,

крилатий, вільний і неспинний,

і вчить свободи, туги вчить

за чимсь незнаним і нестримним.

І повторяє нам, прибитим,

у зривах страчених намарне,

що вже ніяк життя спинити

і що життя – це не казарма.

13 березня 1935

СЕЛО

Застрягло сонце між два клени,

димить обвіяна рілля,

і піль коловорот зелений

довкола сонця закружляв.

Ріка мов пояс; лісу смуга;

мов повінь, трави піднялись.

І знову йде молебень плуга,

де війни віяли колись.

12 березня 1935

ДАХИ

Оте село у вільхах і ліщині,

де на дахах червона черепиця,

загорнеш, наче в плахту, в небо синє

та молодість загорнеш в таємницю.

Калинову чи пам’ятаєш кручу,

де пастухи в криниці сонце поять?

Напишеш повість: вечори пахучі,

задума вільх, дахів багровий пояс.

2 квітня 1935

ХАТИ

Хати, немов гриби червоні,

ростуть під вітром буйновійним.

У черепицю дощ задзвонить.

Моє село, ти ще спокійне?

По давніх війнах, що минули,

в лісах багрових виють лиси.

Ще люди заграв не забули,

знов над селом комета висить.

В ріці дівчата сонце миють,

прийшли над воду вільхи рядом.

Тут орють від століть, тут сіють

і бунтарів карає влада.

12 квітня 1935

ПОВОРОТ

Вернувся я, де вільхи й риби,

де м’ята, іви, де квітчасті стіни;

і знов цілую чорні скиби,

припавши перед сонцем на коліна.

Ой, похилилось надо мною,

як мати понад сином, полум'яне.