Богдан-Ігор Васильович Антонич - На другому березі

і зухвало.

Юрба в вертепах вулиць, наче повінь.

З-під ратуші зриваються два леви,

біжать в юрбу, толочать, брук сплив кров'ю,

юрба кипить, шаліє. Місце левам!

Під гул, під бряз валторен і тарелів

виходять леви попереду роти,

ведуть її. Хай їх вітають трелем

пузони полку п'ятого піхоти!

Хай всі, хай всі побачать і почують

з трибун, з балконів, з брам, з дахів сріблистих:

востаннє вам піхота салютує!

Шрапнелі сонця вибухають в місті.

Ми молодість тверду і кучеряву

складаємо, мов прапор, на лафетах.

У куряві на синім небі сяє

майбутньої Республіки планета.

Із збірки «Зелена євангелія»

Перша глава

Із всіх явищ найдивніше явище -

існування.

ЗАПРОШЕННЯ

Вже спалюється день на вугіль ночі,

росою вечір трави з попелу полоще,

і ляк, мов свердел, твоє серце точить,

і місяць тіні згублені полошить.

Самітний друже, мов у ночі пояс,

ти в таємничість світу оповитий.

В цей вечір весняний ходи зо мною

в корчмі на місяці горілку пити.

1931

ЖИТТЯ ПО-ГРЕЦЬКИ «БІОС»

Овес, метелики і присяги коханців.

Весна закрутить хмільно веретена травня.

Лисиці, куни і дівчата вранці

виходять мити очі в буйнолозих плавнях.

Годинник сонця квітам б'є години,

і стулюються маки ввечері бентежно.

Отак під небом недосяжним і безмежним

ростуть і родяться звірята, люди і рослини.

29 березня 1935

ДО ІСТОТ З ЗЕЛЕНОЇ ЗОРІ

Закони «біосу» однакові для всіх:

народження, страждання й смерть.

Що лишиться по мені: попіл слів моїх,

що лишиться по нас: з кісток трава зросте.

Лисиці, леви, ластівки і люди,

зеленої зорі черва і листя

матерії законам піддані незмінним,

як небо понад нами синє і сріблисте!

Я розумію вас, звірята і рослини,

я чую, як шумлять комети і зростають трави.

Антонич теж звіря сумне і кучеряве.

18 травня 1935

ЕПІЧНИЙ ВЕЧІР

Під прапором мідянолистих буків,

де сонце покотилось вогняним тарелем,

засмаглі хлопці, мов джмелі на луках,

гудуть, і вибухає пил з рудих цегелень.

На бурунах трави, в зеленім димі

колишуться корови, мов тяжкі колоди,

і зорі в зорі дзвонять понад ними,

й шумлять під ними буйно життєтворчі води.

Той струм, що з сонних квітів синім димом

проходить в стиглість ядер, спрагу росту будить,

насіння кільчиться, упавши в плідну вогкість.

Мужчини волохаті палять темним оком

Дівок широкобедрих, смаглих, повногрудих.

Горбатий Янгол лісу манить теплим мохом.

Завиті у пергамент неба зодіаки

ввижаються нам у хрестах щоночі,

і мрії наших вір горять стожарним маком.

І з зір загаслих іскри осявають очі,

червоні півні синій місяць кличуть —

це буревій краси, прапервнів громовиця!

Так родяться релігії й суспільний лад.

Боги й звірня. Громада до громади.

Епічний вечір починає владу,

і синій вічний стяг лопоче таємниче.

Усоте прославляю буйноту життя!

27 жовтня 1935

ЕКСТАТИЧНИЙ ВОСЬМИСТРОФ

Шумлять у скринях зеленаві зерна льону,

масний і теплий пил вирує у олійнях.

Щораз в корявих липах спалахне прокльоном

душа зелена, гнівна і незаспокійна.

Черві не піддається буйний струм життєвий,

з дерев зелені іскри дятлі крешуть.

Зорі червінцем платить скупо вечір дневі

за сонце, що його в червоний мох розчеше.

Червона сажа заходу вкриває липи,

що круглі, мов решета, сіють сонне сім’я,

і струни листя замовкають наглим схлипом

під вітру дотиком, що тишу шумом вим’яв.

Дівчата із олієнь пахнуть млосно льоном,

коли, мов квіт, коханцям розкривають тіло,

і сонце вибухає божевільним дзвоном,

в гучні тарелі хмар вдаряє оп’яніло.

Знічев’я затихає в навіженій гімні,

немов макуха, що олією спливає,

і ллються струмені шалені і нестримні

в коріння тіл, у жили лип, у нетрі гаю.

Дивіться: це пожежа світу, буря первнів,

рослини моляться, шаліє кожен колір,

із споду у коріння дмуть вітри підземні,

аж липа, мов кларнет, заграє перша соло.

Ось димарі землі, ось куряться дерева

в зеленім, золотавім і багровім димі.

В соломі мряки пні, верхів’я у прощальній

завії сонця, що, мов птах, зайшло за ними.

I сонце заходу, і літо, й липи мрійні,

змінливість вічну світу ввечері і вранці,

я прославляю невгомонний труд в олійні,

горіння душ, екстазу тіл і хміль коханців.

11 грудня 1935

КОНЦЕРТ

Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,

у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,

аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,

розплився в квітний пил. Це тільки увертюра.

На солов’їне гасло дружні перемови

усіх музичнодзьобих ста племен пташиних,

і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові

прадавній корінь «ку» у горде соло лине.

Самці й самички у зальотах і докорах,

в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.

У відповідь сп’янілим до нестями хором

спалахує червоним співом квітня терен.

Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,

немов на лезо лезом, піснею за пісню

на поклик відповіла, аж збудився вітер

і вимотався з тиші, де йому затісно.

І ширшає концерт. Шалені перегуки

здіймає квіття хор у барв грайливій піні,

і ніч – блакитний фільтр зміняє барви в звуки,

музики кип’яток наливши в лійку сині.

Із звуку в звук, з клітини у клітину, з шуму

ядра одного в шум рясний рослинних хорів

електрика натхнення ллється змінним струмом,

билини тонів вигинаючи угору.

Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,

кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно

окріп мелодії вливається по вінця,

кущами піни й полум’я розцвівши буйно.

І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі

переливається від краю аж до краю.

Та чуйте: ще зростає вшир і вгору,

коріння ста дубів – підземні ліри грають.

Тут б’є, із надр прорвавшись, джерело похмілля,

як вітру стовп, знялась музика звідси,

і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,

їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.

Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,

заник, змінився в млу, а може, в квіття віддих,

та не дають його шукати в рвійних трелях

розприслі соловейки – і не видно сліду.

Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,

солодке і п’янке знесилля морщить жили,

і скручуються звуки в світла смуги,

в птах очі сплющені від розкоші знесили.

Низькі октави – чорність і червоність всуміш

проходять в синь і зелень – два стрункі акорди.

Високе «е»