Світлана Талан - Купеля

— Ти справжня свиня, — повторила жінка.

— Свиня хоче гроші, а матуся — фото. Що ж нам робити? Га?

— У мене справді нічого немає.

— Тоді фото руденького буде в мене доти, доки в матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?

Стась криво посміхнувся та вийшов із кімнати. За півгодини він уже був у Льошки.

— Грошей немає, — сказав той одразу, — і не проси більше.

— Я прошу в борг, а не в подарунок, — зауважив Стась.

— Ти ж мене знаєш, — виправдовувався Льошка. — Якщо я повний, бери, скільки завгодно, а зараз…

— Льошко… — Стась поклав другові руку на плече. — Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?

— Пред’явиш рахунок? Увімкнеш лічильник?

— Дурень ти, Льошко, — сказав Стась і поплескав його по плечі. — Був дурнем і помреш ним. Брак у мене коштів — явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.

— Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день. А завтра знову прийдеш просити?

Стась посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.

— Ось дивись. — Стась повернувся, вивернув кишені. — Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого немає, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.

— Агов, що ти надумав?

— Вдягнися пристойніше й чекай на мене, — сказав Стась якось загадково. — Сьогодні ми будемо гуляти по повній.

…Нікого вдома не було. Стась був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній стаціонарний телефон і на тому кінці ніхто не брав слухавки. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе в дзеркало. Потім упевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стась згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі перснів та сережок. «Нам, мамо, — Стась подумки звернувся до матері, — вистачить цього мотлоху на двох».

За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стася зашелестіли такі бажані купюри…

Він був із Льошкою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стась знову опинився у своїй стихії, де почувався комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти, і він забажав щось із японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що в них немає японських страв, і пропонував замовити щось інше.

Стась поклав на столик стодоларову купюру.

— Вона буде твоя, — сказав він офіціанту, — якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп із водоростями.

Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було хутко збігати через дорогу й повернутися за кілька хвилин.

Стась гуляв так, як було раніше, до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого, і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».

Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їхні обличчя, які на перший погляд здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Усі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» — думав він і не міг збагнути.

Стась стомився, присів відпочити. Він і далі дивився на танцювальників у мерехтливих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що невтомно ворушився, нагадуючи великий мурашник. Натомість Соня знову й знову поставала перед очима такою, якою він побачив її вперше. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому перли вранішньої роси. Обличчя свіже, очі широко розплющені, а в них грають веселі промінчики самого життя.

— Що замріявся? — Льошка плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стася із задуми.

Стась відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник раз і назавжди. І хлопець замовив іще пляшку коньяку.

— Вип’ємо? — запитав він Льошку.

— Сподіваюся, що вона не буде зайвою, — відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.

— Ось скажи мені, друже, — почав Стась, нахилившись до Льошки. — Ти віриш у те, що бувають відьми?

— У казках, — відповів той. — Отямся, друже, ми живемо не в середньовіччі.

— А я вірю.

— Наклюкався так, що вже відьом бачиш? — засміявся Льошка.

— Я не жартую, — продовжив Стась. — Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!

— Що ж вони з ними робили?

— Зваблювали їх! — прошепотів Стась майже у вухо друга. — А ті божеволіли, і жодні лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!

— Маячня! — махнув Льошка рукою.

— Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.

— Стасю, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, — зауважив Льошка. Хоча й сам був добре напідпитку, однак помітив в очах Стася якийсь нездоровий блиск. — Поїхали краще додому, здається мені, що ми вже й так добре сьогодні гульнули.

— А знаєш, як люди позбувалися відьом? — продовжив Стась, не звернувши жодної уваги на його слова. — Їх спалювали на вогні! Іншого способу позбутися відьомських чарів немає.

— Стасю, ти курив драп?

— Ну то й що?

— Обкурився, перепився, тож досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!

— Ні, — заперечливо похитав головою Стась та примружив очі. — Я сьогодні хочу гуляти до кінця, бо я не знаю, що зі мною буде завтра.

Він схопив Льошку за руку й майже силоміць потяг із приміщення.

— Хочу розваг! — сказав Стась та підійшов до чорного джипа. — Дивись, майже такий, як був у мене.

— Піймаймо таксі…

— Ти мені друг чи ні?

— Друг, ну то й що?

— Тоді будь зі мною до кінця розваг, — сказав Стась, вправно відкриваючи чорну автівку. — Бо я не люблю зрадників. Сідай у машину! —