Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Чи всі ваші особистості відгукуються на ім’я Біллі, коли до них так звертаються?

— Оскільки я спав, а сторонні кликали Біллі, моїм людям довелось відгукуватись на це ім’я. Лікарка Вілбур мені якось пояснила, що при розладі множинної особистості люди, що живуть усередині, завжди щосили намагаються приховати своє існування. Правда про мене відкрилася суто випадково. Девід дуже перелякався і розповів усе Дороті Тернер.

— Чи знаєте ви, коли вперше з’явилися ваші інші «я»?

Юнак закивав і відхилився назад, пригадуючи.

— Крістін була поруч зі мною ще з раннього дитинства. Навіть не пам’ятаю відколи. Більшість інших з’явилась, коли мені було вісім років, майже дев’ять. Тоді, коли Чалмер… коли тато Чал…

Голос Біллі зірвався.

— Якщо вам боляче про це говорити, то й не треба.

— Ні, все гаразд, — відповів юнак. — Лікарі кажуть, що я повинен виговоритись, аби покінчити з цим.

Він заплющив очі.

— Пам’ятаю, то був перший тиждень квітня. Я був у четвертому класі. Вітчим узяв мене на ферму, щоб я допоміг йому підготувати город до посадки. Тоді він затягнув мене до хліва і прив’язав до культиватора. А потім… потім…

На очі йому набігли сльози. Голос Біллі став хрипким, уривчастим і зовсім хлоп’ячим.

— Може, все-таки не варто… — почав письменник, але Біллі не дав йому договорити.

— Він мене побив, — розповідав він далі, тручи зап’ястки. — А тоді запустив мотор культиватора, і мені здалося, що мене ось-ось затягне всередину і пошматує зубцями. Вітчим сказав, що він уб’є мене, якщо я не триматиму язика за зубами, закопає у хліві, а мамі скаже, що я втік із дому, бо ненавидів її.

Сльози котилися по його щоках.

— Коли це сталося вдруге, я просто заплющив очі і полишив реальність. Лікар Джордж зі шпиталю Гардинга допоміг мені багато чого пригадати, тож тепер я знаю, що то Денні зостався прив’язаним до культиватора, а потім з’явився Девід, аби прийняти біль.

Письменник виявив, що його аж тіпає від гніву.

— Боже, Твоя воля! Дивно, що ви після такого взагалі вижили.

— Тепер я розумію, — прошелестів Біллі, — що коли поліція схопила мене у «Ченінґвеї», насправді то був не арешт. То був порятунок. Мені невимовно прикро, що перед тим постраждали люди, але я почуваюсь так, ніби вперше за двадцять два роки Господь нарешті всміхнувся мені.

Розділ 6

(1)

Наступного дня після Різдва письменник, їдучи на другу зустріч із Біллі Мілліганом, вів автомобіль довгою звивистою дорогою до Афінського центру психічного здоров’я. Він передчував, що настрій у Біллі нині буде пригнічений, адже хлопчина змушений був залишитися на свята у шпиталі.

Письменник дізнався, що за тиждень до Різдва Біллі почав напосідати на лікаря Кола з проханням відпустити його на свята до рідних. Ті зібралися на гостину в сестри Біллі, котра мешкала в містечку Логан, тут, в Огайо. Кол відказав, що Біллі лише два тижні як прибув до шпиталю, тож говорити про відпустку ще зарано. Та Біллі не відступав. Іншим хворим із відділення РІТ дозволялося ненадовго їздити додому. Якщо лікар Кол казав правду про те, що до Біллі ставитимуться тут не гірше, ніж до будь-якого іншого пацієнта, він повинен подати клопотання, щоби Біллі теж дозволили поїхати.

Розуміючи, що пацієнт його випробовує, і знаючи, наскільки важливо завоювати його довіру, лікар Кол погодився. Він був переконаний у тому, що клопотання все одно відхилять.

Воно, тим часом, здійняло неабияку бучу в Комітеті з питань умовно-дострокового звільнення, Департаменті штату у справах психічного здоров’я та прокуратурі Колумбуса. Коли Явич зателефонував Ґері Швайкарту і запитав, що за чортівня діється в Афінах, Ґері пообіцяв, що спробує з’ясувати.

— Але я більше не адвокат Біллі, — додав він.

— На твоєму місці я подзвонив би його лікареві, — сказав Явич, — і порадив би тому притримати коней. Коли щось і може вмить налаштувати всіх в Огайо проти нового закону про душевнохворих злочинців, то це відпустка Міллігана вже за два бісові тижні після шпиталізації!

Як лікар Кол і передбачав, клопотання відхилили.

Штовхнувши важкі металеві двері, письменник зауважив, що відділення РІТ наче вимерло. Він постукав у двері палати Біллі.

— Хвилиночку, — пролунав у відповідь сонний голос.

Двері відчинились, і на порозі з’явився Біллі, котрий мав такий вигляд, ніби щойно виліз із ліжка. Він спантеличився, помітивши електронний годинник на своєму зап’ястку.

— Не пам’ятаю, щоб у мене такий був, — зронив він.

Юнак підійшов до столу і пробіг очима якийсь папірець. Після цього він показав його письменникові. Папірець виявився касовим чеком на двадцять шість доларів із лікарняної комісійної крамниці.

— Я не пригадую, щоб купував годинника, — сказав Біллі. — Хтось тринькає мої гроші — ті, що я заробив, продаючи полотна. Це несправедливо.

— Можливо, його ще не пізно повернути до крамниці, — припустив письменник.

Біллі розглядав годинник.

— Взагалі-то, мені годинник не завадив би. Напевно, я його все-таки залишу. Він не те щоб дуже хороший, але… побачимо.

— Якщо не ви його купили, то хто?

Біллі озирнувся довкола. Його сіро-блакитні очі нишпорили по кімнаті, мовби він очікував побачити там когось іще.

— Останнім часом я чую незнайомі імена.

— Наприклад?

— Кевін. І ще Філіп.

Письменник спробував приховати подив. Він читав про десять внутрішніх «я» Міллігана, проте ніде не згадувались імена, які щойно назвав Біллі. Письменник перевірив, чи його диктофон увімкнений.

— Ви вже розповідали про це лікареві Колу?

— Ще ні, — відповів юнак. — Але, мабуть, варто. От тільки я не розумію, що б це могло означати. Що це за люди? Чому я про них думаю?

Слова Біллі нагадали письменникові заключний абзац зі статті в журналі «Ньюзвік» від 18 грудня: «Втім, на багато запитань і досі немає відповіді. […] Як розуміти те, що в розмовах із жертвами свого насильства він називав себе бойовиком і найманцем? Лікарі вважають, що крім уже досліджених особистостей у Міллігана можуть бути й інші, про яких нам наразі нічого не відомо, і котрісь із них цілком можуть бути причетними до злочинів, дотепер не виявлених».

— Я гадаю, Біллі, що, перш ніж продовжувати розмову, ми повинні встановити певні правила. Я не хочу, аби те, чим ви зі мною поділитеся, могло вам якимось чином зашкодити. Якщо ви забажаєте розповісти мені щось таке, що, на вашу думку, може бути використане проти вас, просто скажіть мені: «Не для запису». Я вимкну диктофон, і тоді серед моїх матеріалів не буде нічого, що можна було б вам інкримінувати. Якщо ви забудете це