Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

Біллі кивнув.

— І ще одне. Якщо ви раптом замислите порушити закон — не кажіть про це мені. Якщо я про таке почую, то змушений буду негайно сповістити поліцію, інакше вважатимуся спільником.

Біллі витріщився на нього, шокований.

— Але я більше не збираюсь порушувати закон!

— Я дуже радий це чути. Що ж, повернімося до тих двох імен.

— Кевін і Філіп.

— Вони вам про щось говорять?

Біллі глипнув у дзеркало, що висіло над його столом.

— Ні. Я нічого такого не пригадую. Щоправда, у мене в голові постійно крутяться слова «небажані персони». Це якось пов’язано з Артуром, але я не знаю, що це означає.

Письменник нахилився вперед.

— Розкажіть мені про Артура. Що він за людина?

— Ніколи не виявляє почуттів — чимось нагадує мені Спока із «Зоряного шляху». Він із тих людей, котрі можуть, не тушуючись, поскаржитись на погане обслуговування в ресторані. Артур не має звички пояснювати людям, що в нього на думці, але дратується, коли його не розуміють. Вважає пустопорожні люб’язності гаянням часу і каже, що в нього для цього занадто щільний графік. Артур постійно в роботі — щось планує, влаштовує, залагоджує.

— Невже він ніколи не відпочиває?

— Іноді він грає у шахи, здебільшого з Рейдженом. А фігури для них переставляє Аллен. Однак загалом Артуру не до вподоби гаяти час.

— Здається, ви його не надто любите.

Біллі стенув плечима.

— Артур не з тих, кого можна любити чи не любити. Він із тих, кого поважаєш.

— Чи відрізняється Артурова зовнішність від вашої?

— Ми з ним приблизно однакові на зріст — метр вісімдесят три, і обоє важимо десь по вісімдесят шість кілограмів. Але Артур носить окуляри в тонкій оправі.

Їхня бесіда тривала три години. Вони обговорили декого з тих альтер-его Біллі, які згадувались у пресі, побалакали про членів його родини, торкнулися теми дитячих спогадів. Письменник намагався знайти спосіб систематизувати цей потік інформації. Найбільшу перешкоду становила амнезія Біллі. Враховуючи численні білі плями в пам’яті юнака, годі було й сподіватися зібрати достатньо матеріалу про його дитинство, а тим паче про ті надзвичайно важливі сім років, упродовж яких Біллі спав, тоді як інші особистості перехопили контроль над його життям. Письменник вирішив, що дозволить собі трішки охудожнити окремі елементи оповіді, але не відхилятиметься від фактів. За винятком згадок про ще не розкриті злочини, все буде описано точнісінько так, як розповість Біллі. Але письменникові не давала спокою одна проблема: він боявся, що біографія ряснітиме надмірною кількістю прогалин і тоді доведеться поставити на книжці хрест.

(2)

Лікар Кол відірвався від роботи. Йому заважали зосередитись гучні голоси, що линули з приймальні. Його секретарка сперечалася з якимось чоловіком із сильним бруклінським акцентом.

— Лікар Кол зараз дуже заклопотаний і не може вас прийняти.

— Прокляття, пані, в дупі я мав його заклопотаність. Мені тре’ йому дещо вручити.

Кол уже хотів було підвестися з крісла, коли двері кабінету розчахнулись і на порозі з’явився Біллі Мілліган.

— Це ви — мозкоправ Біллі? — запитав він.

— Я — лікар Кол.

— Еге. Ну, а я — Філіп. Ми тут подумали, що вам тре’ про це знати. — Він телепнув на стіл аркуш жовтого розлінованого паперу, розвернувся й вийшов.

Поглянувши на аркуш, лікар Кол зрозумів, що це довгий перелік імен, серед яких були як імена десятьох особистостей Біллі, так і багато інших. Останнім у списку було не ім’я, а слово «Учитель», написане з великої літери.

Спочатку Кол хотів наздогнати пацієнта, але потім передумав. Він зняв слухавку і попросив з’єднати його з медтехніком, який працював у кабінеті мікрохвильової терапії.

— Джордже, — сказав лікар, — у мене там на сьогодні запланована зустріч із Біллі Мілліганом і Дейвом Малавістою. Зроби таку ласку, зніми весь сеанс на відеокамеру.

Поклавши слухавку, лікар Кол знову пробіг очима список імен. Їх було двадцять чотири, і більшість із них він уперше бачив. Психіатр боявся собі в цьому зізнатись, але в його голові вже зажевріло прозріння. От тільки чи до снаги йому буде впоратися з такою ситуацією? І, заради всього святого, що це ще за Учитель?

По обіді лікар Кол прийшов до відділення РІТ і постукав у двері Мілліганової палати. За декілька секунд Біллі відчинив, сонний і скуйовджений.

— Так? — озвався він.

— У нас незабаром сеанс терапії, Біллі. Ну ж бо, продирай очі.

— Так, звичайно. Вже йду, лікарю.

Слідом за цим присадкуватим, але моторним чоловічком Біллі піднявся сходинками і вийшов за двері відділення РІТ.

Лікар і пацієнт закрокували коридором до сучасної прибудови, в якій розміщувалося геріатричне відділення, проминули автомати з безалкогольними напоями і солодощами й увійшли до кабінету мікрохвильової терапії.

Вони знайшли Джорджа в суміжному залі для бесід, де той налаштовував відеокамеру. Він привітав Біллі й лікаря Кола кивком. Праворуч від них стояли рядами стільці, мовби чекаючи на появу публіки. Ліворуч, за відчиненими дверима-ширмою, була встановлена відеокамера і виднілася ціла панель усіляких приладів і моніторів. Біллі сів на вказаний лікарем Колом стілець, і Джордж закріпив на юнакові мікрофон. Тієї миті до кімнати увійшов чорнявий молодик, і лікар Кол озирнувся, щоб привітатися з ним. Виявилося, що то Дейв Малавіста, старший психолог шпиталю.

Джордж показав жестом, що камера вже готова, і лікар Кол розпочав бесіду:

— Скажеш нам для запису, як тебе звати?

— Біллі.

— Чудово, Біллі. Мені потрібна твоя допомога, аби дещо з’ясувати. На поверхню почали спливати нові імена. Імена «твоїх людей», як ти їх називаєш. Тобі про це що-небудь відомо?

Біллі здивовано переводив погляд то на Кола, то на Малавісту.

— Ну, в Колумбусі один психолог якось питав мене, чи знаю я когось на ім’я Філіп.

Кол помітив, що коліна Біллі посіпуються вгору і вниз у нервовому ритмі.

— А імена Шон, Марк або Роберт ні про що тобі не говорять?

Біллі замислився. Його погляд став порожнім, губи заворушились у німій розмові. За хвильку він пробубонів:

— Я щойно чув голоси у своїй голові. Артур сперечався з кимось іще, і в суперечці прозвучали ці імена. Але я не розумію, про що йшлося. — Він завагався, а тоді продовжив: — Артур сказав, що Шон — не олігофрен. Він глухий від народження і через це відстає в розвитку. Для свого віку він недорозвинений. — Він помовчав. — Відтоді як лікарка Вілбур мене розбудила, всередині мене не вщухає боротьба, яка розпочалась іще до того, як мене приспали.

Його вуста знову заворушились, і лікар Кол подав Джорджу