Люсі Мод Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

вимушеної самотності. — Жахливо не мати розумного чоловіка, з яким можна побесідувати. А він тепер, очевидячки, до нас і на поріг не ступить. От і Норман Дуглас — цей мені подобається й сперечатися з ним цікаво. Таж і він не прийде — щоб люди, бува, не подумали, наче він знову впадає за мною… щоб я сама цього не подумала… хоч він мені тепер зовсім чужий, і знаю я його гірше, ніж Джона Мередіта. Невже ми колись женихалися? Нині це здається сном. Але так чи сяк, а в Глені є тільки двоє чоловіків, із якими цікаво мені побалакати, і тим зась до нас через плітки й це дурне залицяння. Я могла би, — ядуче звернулася Еллен до непорушних зірок, — створити кращий світ, аніж цей.

Побіля хвіртки вона спинилася, зненацька відчувши дивну тривогу. У вітальні досі блимав вогонь і поза шторами видно було тінь жінки, що невпинно міряла кімнату кроками. Чого це Розмарі не спить о такій годині? Чого тиняється, мов безумна?

Еллен нечутно зайшла в передпокій. Відчинилися двері вітальні й із них вихопилася Розмарі — задихана, розчервоніла, уся випромінюючи напруження й хвилювання.

— Чому ти не спиш, Розмарі? — запитала Еллен.

— Заходь, заходь, — хапливо мовила Розмарі. — Я мушу дещо тобі сказати.

Еллен неспішно скинула пальто й калоші, подалася за сестрою в теплу, світлу кімнату й спинилася, вичікувально поклавши руку на стіл. Сувора й чорноброва, вона, безперечно, теж була дуже вродлива. Нова оксамитова чорна сукня зі шлейфом та вирізом, пошита зумисне до свята, підкреслювала її величну масивну фігуру. Шию охоплювало бурштинове намисто — розкішна сімейна реліквія. Морозне повітря забарвило щоки сліпучим багрянцем. Проте сталево-сірі очі були холодні й безжальні, мов надвечірнє зимове небо. Вона стояла мовчки, доки Розмарі тяжким зусиллям спромоглася порушити тишу.

— Еллен, сьогодні ввечері приходив пан Мередіт…

— І що?

— І… і… попросив моєї руки.

— Я знала, що так буде. Ти, звісно, відмовила йому?

— Ні.

— Розмарі! — Еллен стиснула кулаки й мимохіть ступила крок уперед. — Невже ти погодилася?

— Ні… ні…

Еллен опанувала себе.

— А що ж ти тоді зробила?

— Я… сказала, що подумаю… і відповім через кілька днів.

— Не бачу в тім потреби, — утяла Еллен із холодною зневагою. — Ти ж так чи так можеш дати йому лише одну відповідь.

Розмарі благально простягнула руки.

— Еллен, — розпачливо проказала вона, — я кохаю Джона Мередіта… і хочу бути його дружиною. Будь ласка, звільни мене від обітниці.

— Ні, — безжально відрубала Еллен, уся похолола від страху.

— Еллен… Еллен…

— Послухай, — урвала старша сестра. — Я не просила тебе давати обітницю. Ти сама запропонувала…

— Так… я знаю… але ж я не думала тоді, що колись полюблю…

— Ти сама запропонувала, — несхитно правила своєї Еллен. — Присягнула на маминій Біблії. То була не просто обіцянка — то була клятва. І ти хочеш порушити її.

— Еллен, я прошу хіба звільнити мене від неї…

— Ні. Мусиш триматися свого слова — так я вважаю. Я не звільню тебе від обітниці. Поруш її, коли хочеш… та я не дам на це згоди.

— Ти дуже сувора до мене, Еллен.

— До тебе? А що буде зі мною? Невже ти навіть не замислилася, як я житиму тут сама? Я не зможу… я збожеволію! Я не можу жити сама! Хіба я не була тобі хорошою сестрою? Не потурала всім твоїм забаганкам? Хіба я в чомусь відмовляла тобі?

— Ні… але…

— І ти хочеш покинути мене заради чоловіка, якого рік тому ще навіть не знала?

— Я кохаю його, Еллен…

— «Кохаю»! Послухай, що ти верзеш! Наче школярка, а не жінка середніх літ. Він тебе не кохає. Йому потрібна служниця й нянька. І ти не кохаєш його. Ти просто хочеш бути «пані» — ти одна з тих слабкодухих жінок, для яких бути старою дівою — то нестерпна ганьба, от і все.

Розмарі здригнулася. Еллен не могла чи не хотіла зрозуміти. Марно було сперечатися з нею.

— То ти не відпустиш мене, Еллен?

— Ні. І я не хочу більше говорити про це. Ти обіцяла й мусиш дотримати слова. Усе. Іди спати. Поглянь, котра година. Ти надто розбурхана через цю романтичну бридню. Завтра порозумнішаєш. І щоб я більше не чула про це ані слова. Іди.

Розмарі пішла мовчки, бліда й пригнічена. Еллен зо кілька хвилин рвучко ходила кімнатою, а потім спинилася біля крісла, у якому Сент-Джордж спокійно проспав увесь вечір. Мимоволі похмуре лице її осяяла усмішка. Один лише раз у своєму житті — коли померла мати — Еллен не могла здолати трагедію комедією. Навіть тими давніми гіркими днями, коли Норман Дуглас покинув її, вона сміялася із себе так само часто, як плакала.

— Хтось, мабуть, завтра надметься, Сент-Джордже. Так, Сенте, на нас чекають кілька похмурих днів. Та ми переживемо їх, Джордже. Ми завжди вміли дати раду з дурними дітиськами, Сенте. Розмарі ображатиметься, а тоді їй попустить і все буде, як раніше, Сент-Джордже. Вона обіцяла й мусить дотримати слова. Більше я не маю чого сказати ні їй, ні тобі, ані будь-кому іншому, Джордже.

Але тієї ночі Еллен лежала в ліжку розгнівана й не склепила повік до світанку.

Утім, Розмарі не ображалася. Наступного дня вона була мовчазна й мертвотно-бліда, та в поведінці її не знати було жодних змін. Певне, вона не тримала зла на Еллен. Знялася страшенна буря, тож ніхто не міг дістатися до церкви. По обіді Розмарі замкнулася у своїй кімнаті й написала лист Джонові Мередіту. Вона не могла зважитися на те, щоб відмовити особисто. Вочевидь, він запідозрив би, що вона робить це неохоче, і почав би домагатися свого, а Розмарі відчувала, що не здужає встояти. Він мусить знати, що вона зовсім не любить його, а це вдавалося висловити тільки листом. Отож вона дібрала найхолодніших, щонайманірніших слів і склала коротесеньку, ледь чемну записку, яка не лишала жодних надій найсміливішому із закоханих — а Джона Мередіта нітрохи не випадало назвати сміливим. Наступного дня, прочитавши лист Розмарі в неприбраній бібліотеці, він знову замкнувся в собі, скривджений та принижений. А вслід за кривдою на нього налетіло й страшне прозріння. Він думав, що не кохає Розмарі так сильно, як кохав Сесілію. Тепер, утративши її, пан Мередіт зрозумів, як помилявся. Розмарі була для нього всім… усім! І ось він мусить забути її, не сподіваючись навіть на дружбу. Життя слалося попереду незмінною пусткою. Він мусить існувати далі — у нього є робота, діти — проте,