Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

з усього, це був монастирський склеп. Раптом чую – ченці знову заметушилися, почали лити мені до рота якесь гидке питво, а чийсь голос – я в ньому впізнав настоятеля з його ядухою – розтлумачував мені, що я помер та потрапив до чистилища. Одначе мене не обдуриш!.. Щоправда, потім я знову кудись провалився і знепритомнів…

– В ім’я Пресвятої Діви, скажи нам, як же ти уник неминучої смерті, мій бідний друже? – Седрик кинувся до Ательстана і схопив його руку. – Що пом’якшило їхні жорстокі серця?

– Швидше каміння б розтануло від сонячного проміння, ніж серця цих негідників! – із презирством мовив Ательстан. – Так я б і помер у клятому монастирському підземеллі від голоду й спраги, якби не настав час мого похорону… Ну, а остаточно я вже прийшов до тями тільки в замку, у рідному гнізді, так би мовити, і розбудило мене не що інше, як запах смаженої свинини та свіжого хліба. Я був і досі слабкий, але в мене вистачило розуму не показувати, що я опритомнів, та стежити за ченцями крізь напівопущені повіки. А як настав час одній шестірці чорнорясих змінити іншу, щоб і далі гугнявити наді мною свої літанії, я зібрав усі сили, сів у труні та розірвав пута на руках і ногах. Збив кулаком одного, а решта з лементом розбіглися. Я вибрався зі своєї смертної постелі – кості ломить, у голові паморочиться – і пішов кудись…

До покою з криком відчайдушної радості вбігла леді Едит і припала до грудей сина.

– Боже мій, Боже мій, – шептала вона, – дякую тобі за диво! Я молилася за тебе, мій Ательстане, вдень і вночі, оплакуючи твою передчасну загибель. Єдине, чого не прощу собі ніколи, – що тієї миті, коли ти воскрес, мене не було поруч. – Леді Едит витерла сльози та з ніжністю оглянула сина. – Я якраз вийшла, щоб віддати наказ починати церемонію поховання…

– І добре зробили, люб’язна матінко! – вигукнув, пожвавлюючись, Ательстан. – Таке видовище не для жіночих очей. А тепер, якщо ховати вже нема кого, чи не час нам як слід випити, добре закусити і трохи повеселитися?!

Не минуло й півгодини, як просторий зал головної вежі замку Конінгсбург заповнився гостями. Під його стінами радів народ, вітаючи чудесне воскресіння Ательстана, а в залі не було кінця щасливим жіночим вигукам і розпитуванням. Сам господар замку, вимитий, причесаний, по-святковому вбраний, лише злегка вгамував перший голод баранячою лопаткою та парою чаш іспанського вина й сидів на чолі бенкетного столу між Седриком та своєю матір’ю, умиротворено оглядаючи гамірливий бенкет.

– Мій достойний друже, – Седрик злегка штовхнув у бік Ательстана, – чи не здається тобі, що зараз найкращий час узятися до здійснення наших великих задумів?

– Про що це ти говориш? – Господар замку злегка нахилився до вуха Седрика. – Як на мене, так зараз саме час пустити кубок по колу на честь мого чудесного порятунку від могильної ями!

– Кажу тобі, протягом півстоліття жодна година не була настільки щасливою для справи звільнення саксонського народу від клятих…

– Сер Седрику! – напівголосно вигукнув Ательстан, перериваючи родича на півслові. – Дякуй Господу, що хоч я звільнився від клятих ченців! Знову ти за своє, вперта людино! Для мене зараз перша справа – провчити підступного абата. От візьму й повішу його догори ногами на брамі абатства!..

– Але, сину мій, – зауважила леді Едит, почувши слова Ательстана, – не забувайте про те, що це духовна особа!

– А ви, люб’язна матінко, – огризнувся Ательстан, – згадайте про мій триденний піст! – Він знову повернувся до Седрика. – Страчу всіх чорнорясих, та й поготів.

– Сором, благородний сер Ательстане, – умовляв Седрик, – чи варто думати про цих мізерних чоловічків, коли перед тобою відкривається поприще істинної слави?… – Сакс знизив голос і кивнув на Чорного Лицаря, який бенкетував із гостями: – Устань і скажи напряму он тому норманові, Ричарду Плантагенету, що хоч у нього й левове серце, але за цим столом сидить живий законний спадкоємець англійського престолу, у якого набагато більше прав на трон.

– Як?! – закричав Ательстан. – Це і є благородний Ричард, наш король?

– Тихіше! – поморщився Седрик. – Так, це він. Однак Ричард наш гість, отже, ми не можемо допустити ані образи, ані полону. Хіба ти не знаєш обов’язків господаря стосовно гостей?

– Ще б пак! – Ательстан не відривав погляду від короля. – Але крім цього, сер Седрику, я знаю свій обов’язок вірного підданого й готовий від усієї душі засвідчити королеві свою вірність і готовність служити мечем і всім майном.

– Сину мій, – знову втрутилась у бесіду леді Едит, – але подумай про свої права!

– І про свободу Англії! – додав Седрик.

– Боже милостивий! – зітхнув Ательстан. – Облиште мене. Голод і в’язниця якнайкраще заспокоюють найпалкіше честолюбство. – Молодий сакс посміхнувся. – Я встав із труни набагато розсудливішою людиною, ніж ліг до неї. Відтоді, як почалися всі ці розмови про заколоти, всі ці таємні плани та перемовини, я не знав ані хвилини спокою. Лише спішні поїздки, переписка, збори бородатих танів уночі… ані поспати, ані поїсти, як належить! І тепер я вдвічі більше впевнений, що все це закінчилося б загибеллю ні в чому не винних людей… Я хочу бути правителем тільки у власних володіннях і господарем у своєму замку!

– А як щодо хазяйки? – обережно поцікавився Седрик. – Ти не передумав узяти за дружину леді Ровену? Сподіваюся, після всього, що сталося, твої наміри не змінилися?

– Люб’язний Седрику, – зітхнув Ательстан і зробив знак слузі наповнити кубок, – будь же й ти, нарешті, розсудливим. Для леді Ровени навіть мізинець на рукавиці мого родича Вілфреда Айвенго дорожчий, ніж я сам і всі мої багатства на додачу… Поглянь, як блищать її очі й палають щоки, коли вона звертається до Вілфреда, і ти зрозумієш, кого вона кохає та поважає насправді…

Саме цієї хвилини до них наблизилася леді Ровена і, чемно вклонившись, присіла поруч зі своїм опікуном. На її обличчі вигравала посмішка, яку вона не могла сховати, хоч як намагалася.

– Чи не з мене ви смієтеся, леді? – поцікавився Ательстан, сам ледь утримуючись від сміху. – Право, моє виснажене обличчя та могильний саван не заслуговують на таке жорстоке глузування. Краще дайте мені вашу руку… Ось так! – Раптом лице молодого сакса посерйознішало. – Оголошую вам, леді Ровено, і вам, сер Вілфреде Айвенго, що я відмовляюся від своїх колишніх намірів і оголошую наші заручини недійсними. Чи всі мене чують?… Гей, а куди ж дівся Вілфред? Я щойно на власні очі бачив його за бенкетним столом! Чи це в мене через слабкість в очах рябить?…

Кинулися