Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

шукати Айвенго, однак лицаря ніде не було. Нарешті хтось із слуг повідомив, що його покликали на подвір’я замку, де про побачення з Вілфредом найпокірніше просив якийсь Ісаак із Йорка. Розмова з цим по-східному одягненим старим була короткою, після чого лицар покликав Гурта, звелів подати обладунки та зброю і квапно залишив Конінгсбург.

Тієї ж хвилини леді Ровена підвелася з-за столу й вислизнула з бенкетного залу, мабуть, вирішивши, що її становище надто складне та двозначне.

– Ну от, – засмучено промовив Ательстан, – тепер я точно знаю, що з усіх, хто живе на землі, менш за все можна покластися на священика та жінку. Я чекав від кузини вдячності й навіть братського поцілунку, а в результаті залишився ні з чим. Мабуть, клятий могильний саван так і тягтиметься тепер за мною все життя, як шлейф придворної чепурухи. Усі мене полишили… – Він пошукав очима Чорного Лицаря. – Зате королеві Ричарду я можу, не побоюючись, сказати два-три слова!

Наступної хвилини очі вже злегка захмелілого Ательстана ледь не вилізли на лоб. Цього разу зник і сам король!

Лише за кілька хвилин у відповідь на його наполегливі розпитування ключник і конюший доповіли, що лицар у чорних обладунках, так само як і Вілфред, бесідував зі старим, який з’явився в замку, а потім крикнув, щоб йому негайно подали коня, скочив у сідло, посадив Ісаака на найкращого мула, якого знайшли в замку, і обидва помчали навздогін.

– Святий Боже! – вигукнув Ательстан, почувши такі новини. – Невже за час моєї відсутності злі духи заволоділи цим замком?! Спочатку я опиняюся в труні, потім воскресаю, блукаю замком, як привид одного з власних предків, серед усього цього натовпу, який їсть і п’є за мій рахунок і до того ж збирається мене поховати… але хоч би з ким я заговорив – усі зникають без сліду…

Молодий сакс зітхнув, обличчя його на мить спохмурніло, але раптом він посміхнувся і безжурно змахнув рукою:

– Досить на сьогодні про сумне! Життя триває! Бенкетуймо й веселімося, сер Седрику, як і належить на поминках саксонського дворянина королівської крові! І треба поспішати, бо хто знає, а раптом диявол унесе з наших очей і цю чудову вечерю?

Розділ 40

А в цей час біля стін обителі Темплстоу так само, як і в Конінгсбурзі, зібрався велелюдний натовп. Незадовго до тієї години, коли мали вирішити питання про життя і смерть Ревекки, з усіх ближніх селищ сюди зійшлося безліч місцевих мешканців. Та якщо в Конінгсбурзі панували галасливі веселощі, ніби на сільському ярмарку чи парафіяльному святі, тут царювали зажура і страх.

Погляди численних простолюдинів було прикуто до брами прецепторії, але ще більше народу оточувало бойовище, яке належало лицарям– храмовникам.

Це була простора й добре утоптана галявина, що впритул підходила до стін обителі. Зазвичай бойовище призначалося для військових та лицарських вправ членів ордену. Воно знаходилося на пласкій вершині мальовничого узвишшя й було обнесене міцною огорожею. Храмовники часто запрошували до прецепторії шляхетних поціновувачів суворих лицарських розваг, тому навколо арени було влаштовано галереї та лави для глядачів.

На східному боці арени було місце, призначене для магістра ордену Храму Луки Бомануара – важке різьблене крісло, схоже на трон, оточене лавами для впливових членів ордену. Тут же розвивався на флагштоку священний білий прапор із червоним хрестом, а на спинці крісла магістра було начертано латиною девіз ордену: «Господи, не нам, але імені Твоєму пошли славу!»

На протилежному кінці бойовища височів укопаний у землю стовп, обвитий важкими ланцюгами, навколо було складено паливо для вогнища; між купами колод і хмизу залишався тільки вузький прохід – там мала пройти Ревекка. Місце майбутньої страти охороняли чотири кати-ефіопи, чиї чорні як вугілля похмурі фізіономії збентежили публіку, яка бачила в них посланників пекла.

У натовпі, що витріщався на ефіопів, напівголоса перешіптувалися, обмінюючись новинами про вигадки сатани, який надто розгулявся в цей смутний час.

– Чи чули ви, дядечку, – напівголоса повідомляв молодий поселянин майстровому похилого віку, – що диявол уніс разом із душею й тіло шляхетного сакса Ательстана?

– Аякже, аякже. Проте після заступництва святого Дунстана повернув назад і те, й інше…

– Невже повернув? – вигукував спритний хлопчисько в зеленому каптані, який стояв поблизу. – А от мені казали зовсім інше…

Позаду цих двох тупцював високий хлопець із арфою за плечима – сільський менестрель. На ньому була строката розшита сорочка, а на шиї теліпався масивний ланцюг із ключем для настроювання інструмента. Менестрель походив із Шервуда, про що свідчило гравіювання на срібній блясі, прикріпленій до його правого рукава.

– Про що це ви розмовляєте? – поцікавився менестрель. – Я прийшов сюди скласти одну пісню, але, здається, натрапив аж на дві…

– Ательстан помер, – вів далі поселянин, – або був викрадений… Я на власні вуха чув, як із обителі Святого Едмунда долинають заупокійні молитви. У Конінгсбурзі готувалися до багатої тризни…

– Упокой, Господи, його душу, – скорботно похитав головою майстровий. – Шкода. Не так уже багато лишилося давньої саксонської крові…

– Кажи далі, хлопче! – нетерпляче перервав менестрель старого, відсуваючи ліктем юнака в зеленому каптані. – Та швидше – незабаром почнуть…

– Розповідай, – утрутився в розмову дужий чернець із палицею. – А коли щось не так, я виправлю. Та лишень не бреши, Господь цього не любить.

– Навіщо ж мені брати гріх на душу, отче? – образився поселянин. – За що купив, за те і продаю… Одне слово, поховали Ательстана в монастирі…

– Перша брехня! – прогудів чернець. – Тільки сьогодні я на власні очі бачив його на подвір’ї конінгсбурзького замку. Живого та неушкодженого, хоча й трохи збожеволілого… І головне в тому, – чернець переможно огледів публіку, – що благородний Ательстан як помер при мені, так і відродився до життя!

– Таж і я про те! – мало не плачучи, закричав молодий поселянин. – Ось, значить, лежить він у домовині, а ченці вечеряють просто в склепі. Раптом чують стогін, дзвін ланцюгів і замогильний голос: «У-у-у, каверзні пастирі!»

Майстровий перехрестився, шепочучи: «Господи помилуй, страх-то який!»

– Дурниці! – заревів чернець. – Ательстан жодного слова тієї хвилини не сказав…

Невідомо, чим закінчилася б ця суперечка, якби менестрель не відтягнув ченця вбік за рясу.

– Ти знову нариваєшся, брате Тук! Мало тобі пригод? Чого ти тут крутишся – у келії тобі не сидиться?

– А ти, Аллене? Убрався, наче весела молодичка…

– Мене сюди сам ватажок послав!

– Скажу тобі по секрету, я бачив Ательстана, просто як тебе зараз. І без усякого савану… Гаразд, смійся, коли весело, – спохмурнівши, промовив чернець. – А я тут маю невеличку справу…

Удари великого церковного дзвону увірвали