Ірина Заблоцька - Еліксир помсти, Ірина Заблоцька
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
"Я думала, що ніколи більше не зможу так почуватися," – прошепотіла вона, дивлячись йому в очі. "Такою легкою, спокійною..."
"Ти заслужила це, Вероніко," – відповів Владислав, ніжно стискаючи її руку. "Після всього, що ти пережила."
"Я досі не розумію, чому так сталося," – продовжила вона, її голос став тихішим. "Чому мене викрали? Чому підкинули в дитбудинок?"
"Ми обов'язково дізнаємося, Вероніко," – рішуче сказав Владислав. "Це лише питання часу. Але зараз... дозволь собі просто бути щасливою."
Вероніка відчула, як її серце тане. Вона знала, що він має рацію. Вперше за довгий час вона дозволила собі відпустити біль і просто насолодитися моментом. Вона притулилася до нього, відчуваючи його міцні обійми, і в цей момент світ навколо перестав існувати. Лише вони двоє, музика та тиха надія на майбутнє.
Вони продовжували кружляти в танці, їхні тіла рухалися в ідеальному синхроні. Для Вероніки цей танець був не просто рухом під музику, а моментом істини, відвертої розмови без слів.
"Владе," – прошепотіла вона, відхилившись трохи, щоб зазирнути йому в очі. – "Я... я хочу тобі подякувати. За все."
Владислав здивовано підвів брову. "За що саме, Вероніко?"
"За все," – повторила вона, її голос став більш емоційним. – "За те, що ти був поруч, коли я була ніким. Коли я була загубленою Тетяною, коли я була розбитою жінкою, а потім Веронікою, що намагалася вціліти. Ти завжди був моєю опорою. Ти допоміг мені знайти себе, знайти мою справжню родину. Твоя підтримка, твоя турбота... вона огортає мене теплом і ніжністю, які я давно не відчувала. Вона... вона цілить."
Владислав усміхнувся, його погляд був сповнений любові. "Тобі не потрібно дякувати. Для мене це честь бути поруч з тобою. Ти неймовірно сильна жінка, Вероніко."
Вона притулилася головою до його плеча, відчуваючи, як його сильні руки ніжно обіймають її. У цій близькості вона почувалася в безпеці, захищеною від усіх бурь, що вирували навколо. Але водночас, в її серці жевріла обережність.
"Я відчуваю це, Владе," – промовила вона, її голос був ледь чутним. – "Я відчуваю твої почуття. І я ціную їх понад усе. Але..." Вона відхилилася і подивилася йому в очі, її погляд був сповнений щирого смутку. – "Я поки не готова. Моє серце ще не зцілилося до кінця. Минуле все ще давить, і я не хочу бути тягарем для тебе. Я не хочу обманювати себе чи тебе. Я не готова до нових стосунків, не готова дати тобі те, що ти заслуговуєш."
Владислав уважно слухав її, не перебиваючи. Він бачив її внутрішню боротьбу, її чесність, і це лише посилювало його почуття до неї.
"Я розумію, Вероніко," – сказав він, його голос був м'яким, але твердим. – "Я ніколи не поспішатиму тебе. Я буду поруч. Я буду підтримувати тебе у всьому, що тобі потрібно. Я готовий чекати. Скільки знадобиться."
Вероніка відчула, як до її очей підступили сльози. Це було саме те, що їй потрібно було почути. Не тиск, не вимоги, а розуміння та безмежна терпимість.
"Ти дійсно особливий, Владе," – вона прошепотіла, притулившись до нього ще міцніше. – "Дякую."
Їхній танець тривав, тепер уже як символ їхнього взаємного розуміння та безмовної обіцянки. Він був її надійною опорою, вона – його світом. І хоча майбутнє їхніх романтичних стосунків залишалося невизначеним, їхній зв'язок став ще міцнішим, заснованим на глибокій повазі, довірі та щирій любові, яка готова чекати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Еліксир помсти, Ірина Заблоцька», після закриття браузера.