Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

Ідеальних показників бути не може. Кожен показник, що ми виберемо, неодмінно якісь критерії задовольнятиме краще, ніж інші. Провівши багато місяців у пошуку варіянтів, я зупинився на чотирьох показниках, що, на мою думку, задовольняють всі шість критеріїв. Вони не додають нічого до загального портрету східного та західного суспільств так само, як показники ООН — тривалість життя, освіта та прибуток — не надто багато говорять нам про Норвегію чи Сьєрра-Леоне. Але вони дають нам досить добру моментальну фотографію суспільного розвитку й показують тривалі в часі закономірності, що потребують пояснення, якщо ми хочемо знати, чому Захід панує.

Мій перший показник — здобуток енергії. 1840 року британці не досягли б Тинґаю й не знищили б його, якби не вміли використовувати енергію рослин та тварин на харчування солдатів та моряків, що самі не займалися землеробством, енергію вітру та вугілля на доправляння кораблів до Китаю та енергію вибухівки на обстріл китайського гарнізону. Здобуток енергії має фундаментальне значення для суспільного розвитку — таке велике, що у 1940-ві роки видатний антрополог Леслі Байт запропонував звести всю історію людства до одного рівняння, Е х Т -> С, де Е — це енергія, Т — технологія, а С — культура.[77]

Це зовсім не так банально, як видається. Байт, звичайно, не припускав, що, помноживши енергію на технологію, ми дізнаємося все, що хотіли б знати про Конфуція та Платона чи про художників, скажімо, про великого голландського майстра Рембрандта чи китайського майстра пейзажів Фань Куана. Під "культурою" Байт фактично розумів те, що я називаю суспільним розвитком. Але хай навіть так, з огляду на наші потреби його формулювання все одно надто просте. Аби пояснити Тинґай, треба знати більше.

Весь світовий енергоздобуток не привів би ескадру британців до Тинґаю, якби вони не вміли цю ескадру організовувати. Офіцери королеви Вікторії мусили бути здатними створити військо, платити йому, забезпечити постачання, змусити виконувати накази провідників та виконувати безліч інших складних завдань. Цю організаційну здатність треба вимірювати. Певною мірою організаційна здатність перетинається з давньою Спенсеровою ідеєю про диференціяцію, однак неоеволюційники у 1960-і роки з'ясували, що диференціяцію майже неможливо поміряти напряму чи навіть означити так, аби задовольнити критиків. Нам потрібне якесь наближення, близько пов'язане з диференціяцією, але таке, що його легше міряти.

Я зупинився на урбанізмі. Це може видаватися дивним, зрештою те, що Лондон був великим містом, не відбиває напряму фінансових потоків лорда Мелберна чи структури командування Королівського флоту. Але дальші міркування покажуть, я сподіваюся, що цей вибір не такий вже дивний. Забезпечення життєдіяльности тримільйонного міста потребує дивовижної організації. Хтось має завозити харчі та воду й вивозити відходи й сміття, забезпечувати людей роботою, підтримувати закон та порядок, гасити пожежі та виконувати всі інші завдання, що день у день постають у будь-якому великому місті.

Поза сумнівом, нині деякі найбільші міста світу є дисфункційним кошмаром, розсадником злочинів, злиднів та хвороб. Звичайно, протягом історії це стосувалося більшости великих міст. Рим мав мільйон мешканців у першому сторіччі до н. е.; він мав також вуличні банди, що інколи перешкоджали діяльності уряду, й такий високий рівень смертности, що, аби просто підтримати це число, щомісяця до Рима мали переселятися понад тисячу селян. Але попри всі вади Рима (блискуче передані у телевізійному серіялі 2006 року Рим), рівень організації, потрібний, аби підтримувати функціювання міста, далеко перевершував будь-що, з чим могло впоратися будь-яке давніше суспільство. Так само керування Лаґосом (населення 11 мільйонів) чи Мумбаєм (населення 19 мільйонів), не кажучи вже про Токіо (населення 35 мільйонів), далеко перевищує всі можливості Римської імперії.

Саме тому фахівці з суспільних наук використовують урбанізм як приблизний показник організаційної здатности. Це не ідеальна міра, але як певний орієнтир він безперечно корисний. У нашому випадку розмір найбільших міст суспільства має ту додаткову перевагу, що його можна простежити не лише за офіційною статистикою останніх кількасот років, а й за археологічними даними, що дають змогу приблизно оцінити рівні організації в ретроспективі аж до льодовикового періоду.

Окрім генерування та організовування фізичної енергії, британці, звичайно, мали опрацьовувати та пересилати величезні обсяги інформації. Науковці та промисловці мусили передавати точне знання; зброярі, кораблебудівники, солдати та моряки дедалі більше потребували письмових інструкцій, планів та карт; між Азією та Європою мали курсувати листи. Британська інформаційна технологія дев'ятнадцятого сторіччя примітивна порівняно з тим, що ми нині сприймаємо як належне (приватні листи з Гуанчжоу до Лондона доправляли за три місяці; урядові депеші чомусь за чотири), але вона далеко перевищувала рівень вісімнадцятого сторіччя, що, своєю чергою, був значно вищий за здобутки сторіччя сімнадцятого. Опрацьовування інформації критичне з погляду суспільного розвитку, тому я беру його за третій показник.

Останнім, але, на жаль, не найменш важливим показником є здатність воювати. Хоч би як добре британці видобували енергію, організовували її та спілкувалися, саме їхня здатність спрямовувати ці показники на деструкцію визначила долю подій 1840 року. У першому розділі я ремствував на Артура Кларка за те, що в своєму класичному науково-фантастичному творі Космічна Одіссея-2001 він прирівняв еволюцію до здатности майстерно вбивати, однак без урахування мілітарної сили індекс суспільного розвитку не мав би жодної користи. За знаменитим висловом Голови Мао, "кожен комуніст мусить усвідомити, що політична могутність виростає з дула гармати".[78] До 1840-х років жодне суспільство не могло поширити військову потужність на цілу планету, тому питати, хто "панував", було безглуздо. Однак після 1840-х це стало чи не найважливішим питанням у світі.

Так само, як і в разі Індексу розвитку людського потенціялу ООН, немає третейського судді, що сказав би, що саме цей набір показників, а не якийсь інший дає змогу найкраще оцінити суспільний розвиток. І знов, подібно до індексу ООН, будь-яка зміна показників змінить рахунок балів. Проте добре те, що жоден з альтернативних показників, що їх я розглядав протягом останніх кількох років, не змінював суму балів надто сильно і жоден з них взагалі не змінив підсумкової картини[79].

Якби Едингтон був художником, він міг би бути Великим Майстром і представляти світ на рівні деталей, що їх боляче споглядати. Складання індексу суспільного розвитку більше схоже на мистецтво вирізання ведмедів гризлі зі стовбурів дерев ланцюговою пилкою. Від такого рівня приблизности та опрацьованости Айнштайнове волосся, напевне, ще побілішало б, але різні проблеми потребують різних меж похибки. Майстрові ланцюгової пилки важливо лише, чи стовбур дерева схожий на ведмедя; історикові-компаративісту йдеться про те, чи відбиває індекс загальні обриси історії суспільного розвитку. Звичайно,