Джоан Харріс - Шоколад

забираючи в неї плащ, кишені якого були набиті чимсь важким, але, скоріш за все, не коштовностями.

Жозефіна мотнула головою.

– Він думає, я пішла до бакалійної крамниці, – відповіла вона, задихаючись. – У нас скінчилася піца, і він доручив мені поповнити запаси. – Вона пустотливо посміхнулася, майже по-дитячому. – Я взяла частину грошей, призначених на господарські потреби. Він тримає їх у коробці з-під печива під стійкою бару.

Під плащ вона надягла червоний светр і чорну плісировану спідницю. Раніше, скільки я пам’ятаю, на ній завжди були джинси. Жозефіна поглянула на годинник.

– Chocolat espresso, будь ласка. І велику коробку мигдалю. – Вона виклала на стіл гроші. – Саме встигну підкріпитися до автобуса.

– До автобуса? – розгубилася я. – Куди ти зібралася?

– До Ажена. – Вигляд у неї їжакуватий, упертий. – Потім – не знаю. Може, до Марселя. Аби тільки подалі від нього. – Вона кинула на мене підозріливий і разом з тим здивований погляд. – Тільки не подумай відмовляти мене, Віано. Це ж ти підкинула мені цю ідею. Я сама нізащо б до такого не додумалася.

– Знаю, але…

– Ти ж казала, що я вільна жінка, – у її словах чується докір.

Цілком правильно. Вільна податися світ за очі, скориставшись порадою фактично незнайомої людини, кинути все, зірватися з насидженого місця й віддатися на волю вітрів, як неприв’язана повітряна кулька. Моє серце раптово холодом скував страх. Невже це ціна за те, щоб я залишилася тут? Виходить, я відправляю її поневірятися замість себе? А хіба я запропонувала їй хоч якийсь вибір?

– Але тут ти жила у відносному добробуті, – ледве видушила із себе я, віднайшовши в її обличчі обличчя своєї матері. Відмовитися від добробуту заради того, щоб трохи подивитися світ, глянути краєм ока на океан… А що далі? Вітер завжди приносить нас до підніжжя тієї самої стіни. Штовхає під колеса нью-йоркського таксі. На темну алею. У лютий холод. – Не можна все так кинути й бігти, – сказала я. – Я знаю, що кажу. Пробувала.

– Я не можу залишатися в Ланскне, – розлютилася вона, ледве стримуючи сльози. – У одному місті з ним. Поки не можу.

– Колись ми жили так, я пам’ятаю. Постійно в дорозі. Постійно в русі.

У неї теж є свій Чорний чоловік. Я бачу його в її очах. Авторитетним тоном і підступною логікою він тримає тебе в заціпенінні, слухняності й страху. І, щоб позбутися цього страху, ти біжиш у надії й розпачі, біжиш, щоб зрештою зрозуміти, що носиш цю людину в собі, носиш, як якесь озлоблене дитя… І моя мати врешті-решт теж це зрозуміла. Вона бачила його за кожним рогом, на дні кожної чашки. Він посміхався їй з кожної афіші, визирав з кожної машини, що проїжджала. Наближався з кожним ударом серця.

– Кинешся бігти – не зупинишся. Усе життя будеш тікати, – запекло переконувала я її. – Краще залишайся зі мною. Залишся, будемо боротися разом.

Жозефіна подивилася на мене.

– З тобою? – Її подив майже викликав сміх.

– Чому б ні? У мене є вільна кімната, розкладачка… – Вона вже хитала головою, і в мене виникло гостре бажання схопити її, змусити залишитися, але я притлумила свій порив. Я знала, що змогла б уплинути на неї. – Поживи в мене трохи, поки не знайдеш щось іще, поки не знайдеш роботу…

Вона вибухнула істеричним реготом.

– Роботу? Та що я можу? Тільки забирати… готувати… спорожняти попільнички… наливати пиво, скопувати сад і догоджати ч-чоловікові вночі кожної п-п’ятниці… – Вона тепер захлиналася сміхом, тримаючись за живіт.

Я спробувала взяти її за плече.

– Жозефіно. Я серйозно. Щось знайдеться. Нема чого тобі…

– Якщо б ти бачила, який він буває часом, – усе ще сміючись, вона випльовувала слова, як кулі; її деренчливий голос повнився відразою до самої себе. – Розпалена свиня. Жирний волохатий кабан.

Вона розплакалася, заридала так само голосно й судомно, як сміялася хвилину тому, мружачись і притискаючи долоні до щік, немов боялася вибухнути. Я чекала.

– А потім, зробивши свою справу, відвертається й починає хропти. А вранці я намагаюся… – Її обличчя спотворює гримаса, губи смикаються, силкуючись вимовити слова. – Я намагаюся… струсити… його запах… із простирадл, а сама увесь час думаю, що ж трапилося зі мною? Куди поділася Жозефіна Бонні, жива, розумна школярка, яка мріяла стати балериною…

Вона різко повернулася до мене – червона, заплакана, але вже спокійна.

– Це нерозумно, але я переконувала себе, що десь, напевно, сталася помилка, що одного разу хто-небудь підійде до мене й скаже, що нічого подібного насправді не відбувається, що весь цей кошмар сниться якійсь іншій жінці й до мене не має ніякого стосунку…

Я взяла її за руку. Вона холодна і тремтить. Ніготь на одному пальці здертий, у долоню в’їлася кров.

– Найкумедніше, що я намагаюся згадати, як любила його колись, а згадати нема що. Суцільна порожнеча. Цілковита. Пригадується що завгодно – як він уперше вдарив мене, але те… Здавалося б, повинно ж бодай щось залишитися в пам’яті, навіть про таку людину, як Поль-Марі. Хоч якесь виправдання змарнованих років. Хоч щось…

Жозефіна раптом замовкла й глянула на годинник.

– Ото розбалакалася, – здивувалася вона. – Усе, на шоколад часу немає, а то спізнюся на автобус.

Я дивилася на неї.

– Автобус нехай їде, а ти краще випий шоколаду. Коштом закладу. А взагалі-то таку подію варто було б відзначити шампанським.

– Ні, мені час іти, – заперечила вона вередливим тоном, судомно притискаючи до живота кулаки, і пригнула голову, як бик, що кидається в атаку.

– Ні. – Я не відводила від неї очей. – Ти повинна залишитися. І дати йому бій. Інакше вважай, що ти від нього не йшла.

Вона відповіла мені розпачливим поглядом.

– Не можу, – той розпач чувся і в її голосі. – Не зможу йому протистояти. Він буде поливати мене брудом, усе перебреше…

– У тебе є друзі, вони тут, – лагідно мовила я. – І ти ще сама не знаєш, яка ти сильна.

І тоді Жозефіна сіла – зовсім свідомо – на один з моїх червоних табуретів, уткнулась обличчям в прилавок і тихо заплакала.

Я не заважала їй. Не стала говорити, що все буде добре. Не намагалась розрадити. Співчуття не завжди приносить полегшення, іноді краще виплакати своє горе. Тому я пройшла на кухню й взялася не поспішаючи готувати chocolat espresso. На той час, коли я розлила шоколад у чашки, додала у них коньяк і шоколадну крихту, зібрала жовтий сік, поклавши на кожну тарілочку по шматочкові цукру, вона вже заспокоїлася. Я знаю, це не великі чари, але іноді воно