Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

Розділ 14. Айріс

Над містом уже спускалися сутінки, коли Софі й Дайя дісталися до клубу, де мав відбутися концерт. Небо затягнуло багряними хмарами, а повітря вібрувало від низького гулу, що доносився зсередини — ніби земля сама готувалася до вибуху. Клуб "L’Abîme" тулився в старому промисловому районі; його облуплені цегляні стіни були вкриті графіті з черепами, пентаграмами й абстрактними вибухами фарби. Над входом миготіла неонова вивіска, що ледве трималася на двох болтах, а біля дверей юрмилися люди. Фани Айріс мали впізнаваний стиль, що поєднував агресивну естетику мелодійного дез-металу з яскравими акцентами: бритоголові здоровані з широкими плечима в чорних футболках із похмурими принтами чи логотипами її гурту, хлопці середньої статури з довгим волоссям, що спадало на шкіряні куртки, і дівчата з рваними джинсами та важкими черевиками, чиї шиї прикрашали металеві підвіски у вигляді перевернутих пентаграм і драконів. Усі носили шиповані браслети, масивні кільця й ланцюги, що побрязкували при кожному русі, а їхні руки й плечі вкривали татуювання — від рун до змій, що обвивали шкіру. Дівчата, натхненні Айріс, фарбували волосся в синій, червоний чи фіолетовий, робили сміливий макіяж із чорними стрілками до скронь і темною помадою, а дехто додавав пірсинг у брову чи губу — знак бунтарського духу. Повітря пахло сигаретним димом, бензином і пролитим пивом, а зсередини долинав низький гул підсилювачів.

— Це воно?! — Дайя насупився, його погляд ковзнув по натовпу. — Виглядає, ніби тут битимуться, а не співатимуть.

Софі хмикнула, поправляючи рюкзак.

— Та ні, бро, це просто їхній вайб! — сказала вона. — Важка музика, важкі люди. Заходь, сам усе побачиш.

Вони протиснулися крізь натовп і зайшли всередину. Темрява клубу розривалася спалахами стробоскопів, що били по очах, а повітря гуділо від напруги. Сцена була маленька, затягнута чорною тканиною з рваними краями, а перед нею вже гойдався натовп — енергійний і нестримний. Бритоголові качки в майках із логотипами стискали кулаки, довговолосі чуваки в шкіряних жилетах розмахували руками, а дівчата з яскравим волоссям гойдалися в ритмі, їхні підвіски-дракони погойдувалися в такт. Усі штовхалися, заводили мошпіт, піднімали руки з "козами" й кричали щось хрипке, підспівуючи улюбленим пісням. У центрі сцени стояла Айріс, її силует різко виділявся на тлі червоних прожекторів. Коротке синє волосся блищало, ніби сталь; важкий макіяж — чорні стрілки, що тяглися до скронь, і темно-червона помада — робив її обличчя схожим на маску воїна. Шкіряна куртка з шипами на плечах, рвані джинси й татуювання дракона — з розкритими крилами й палаючими очима — на лівому передпліччі доповнювали образ. Вона стиснула мікрофон; її голос вибухнув низьким growlom, що перейшов у пронизливий крик:

— "Echoes of Silence, прокиньтесь із тіней!! Чому ви мовчите, коли світ у вогні?!!", — її голос вибухнув низьким growlom, що перейшов у пронизливий крик.

Гітари вдарили важкими рифами, барабани загуділи, ніби гармати, а натовп вибухнув — люди стрибали, штовхалися, кричали слова пісні, створюючи атмосферу справжнього металевого безумства. Дайя завмер, його очі округлилися. У його часи музика була лютнями й баладами, а не цим штормом звуку й люті, але щось у ньому ворухнулося — ніби цей хаос відгукувався в його власних спогадах про битви. Він глянув на Айріс, і його погляд зачепився за татуювання дракона. Щось у грудях стиснулося — Ключ Дракона, щоденник, а тепер це. Знак долі? Він похитав головою, намагаючись відкинути думки, але мелодія, що пронизувала повітря, тримала його, ніби невидима рука.

— Це що, війна?! — прокричав він, перекрикуючи гамір.

Софі розсміялася, підштовхнувши його ближче до сцени.

— Ні, це їхній протест! — гукнула вона у відповідь. — Слухай тексти, у них усе є!

Концерт тривав, і Айріс викладалася на повну. "Fractured Reality" рвала повітря важкими рифами й різкими переходами; її голос викривав брехню медіа й хабарників, що гребли гроші, не торкаючись праці. "Shattered Chains" вибухала гімном свободи, де барабани били, як пульс, а слова кликали розірвати кайдани спекуляцій. "Crimson Skies" сповільнювала ритм; мелодія гнітила, ніби дим над зруйнованим світом, а текст про червоне небо екологічної катастрофи змусив навіть Дайю задуматися про крихкість усього, що він знав. Її енергія була заразливою: вона гойдалася на сцені, стискала мікрофон, ніби зброю, і кидала в натовп слова, що били, як кулі. Коли останній акорд "Veil of Ignorance" — повільної, але нищівної пісні про сліпоту суспільства до шахраїв і корупціонерів — затих, натовп вибухнув криками, а Айріс, важко дихаючи, підняла кулак угору.

— Прокиньтесь, мать вашу!! — гаркнула вона в мікрофон. — Ми не мовчатимемо!

Після концерту Софі й Дайя чекали Айріс біля бару. У тьмяному світлі клубу вона підійшла, стираючи піт із чола; її очі все ще горіли адреналіном. Навколо гудів натовп — фани, що лишилися після виступу, не поспішали розходитися. Бритоголові здоровані в майках із логотипами гуртів гучно реготали, перекрикуючи одне одного; їхні голоси зливалися з далеким відлунням підсилювачів, що досі гуділи в залі. Дівчата з пофарбованим у червоний і синій кольори волоссям, натхненні Айріс, обмінювалися враженнями; їхні шиповані браслети поблискували в світлі неону. Один із довговолосих чуваків у шкіряній жилетці тримав пляшку пива, розмахуючи руками, ніби досі відчував ритм "Shattered Chains", і хрипко вигукував рядки з приспіву: "Рви ланцюги, небо в огні!" Інші підхоплювали; їхні голоси тонули в загальному гаморі, створюючи хаотичну, але живу симфонію відданості. Здоровенний чувак із татуюванням черепа на шиї підняв пляшку до Айріс: "За "Veil of Ignorance", щоб ця сволота в костюмах подавилася!" Дівчина з фіолетовим волоссям і пірсингом у брові додала: "Твій голос — їхній кошмар, Айріс!"

— Ну як вам, новачки?! — усміхнулася Айріс, замовляючи пиво. Її голос прорізав шум, як ніж крізь дим, — низький, але чистий, із тією ж силою, що лунала зі сцени.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍